Автор: Іван Городиський

NB! Цей документ аналізує лише юридичну і політичну сторони питання, не входячи у розгляд реальної здатності України створити ядерну зброю.

Політичні заяви щодо Будапештського меморандуму та критика ядерного роззброєння у 1990-х роках періодично зринають у медійному просторі та викликають активні дискусії у суспільстві. Однак ці дискусії зазвичай не беруть до уваги правовий і політичний контекст відмови України від ядерної зброї, а також її  міжнародні зобов’язання. Будь-які кроки щодо відмови України від зобов’язань щодо ядерного роззброєння та ініціативи у напрямку відновлення ядерного статусу можуть викликати жорстку міжнародну реакцію та послабити позиції нашої держави у зовнішній політиці.

Україна набула без’ядерного статусу у 1994 році із підписанням Будапештського меморандуму та після відмови від ядерної зброї, якою вона володіла після розпаду СРСР. Політики та представники влади своїми заявами періодично ставлять під сумнів доцільність цієї відмови і припускають можливість відмови України від зобов’язань взятих за Будапештським меморандумом. Це викликає активні дискусії у суспільстві навколо можливості набуття Україною ядерної зброї.

Однак поза обговореннями залишаються наступні питання: чи відмова від Будапештського меморандуму створить легітимну підставу для відмови від без’ядерного статусу України? Чи є в України інші міжнародні зобов’язання щодо ядерного роззброєння? Які наслідки можуть мати для України кроки в напрямі розвитку власної ядерної програми?

Зобов’язання України щодо відмови від ядерної зброї

Ініціатива ядерного роззброєння виходила від України і від початку носила односторонній характер. Рух до без'ядерного статусу був зафіксований ще у Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року, де було зазначено, що «Українська РСР... дотримується трьох неядерних принципів: не приймати, не виробляти і не набувати ядерної зброї». Вже після проголошення Незалежності, 24 жовтня 1991 року, Верховна Рада прийняла Заяву про без'ядерний статус України, де зазначалося: «Україна проводитиме політику, спрямовану на повне знищення ядерної зброї та компонентів її базування, що розташовані на території Української держави». Згодом цей курс було підтверджено у Зверненні Верховної Ради «До парламентів і народів світу» від 5 грудня 1991 року, у якому, зокрема, мовилося таке: «Україна не буде ядерною державою. З цією метою Україна має намір вступити в переговори з усіма зацікавленими державами для укладення міжнародних угод. […] Україна має намір приєднатися до Договору 1968 року про нерозповсюдження ядерної зброї як неядерна держава».

Намір України провести ядерне роззброєння був артикульований в Угоді про створення СНД та в Угоді про спільні заходи щодо ядерної зброї між Україною, Росією, Білоруссю і Казахстаном, які були укладені в грудні 1991 року. Ключовим документом на цьому етапі став Лісабонський протокол до Договору про скорочення та обмеження стратегічних наступальних озброєнь (СНО-I) від 23 травня 1992 року, який передбачав, що «Україна в якомога найкоротший термін приєднуються до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 1968 року як держава, "що не володіє ядерною зброєю"».

Отже, Україна першою висловила намір набути без’ядерний статус і задекларувала його як в односторонніх актах, так і в міжнародних зобов’язаннях. Відмова від ядерної зброї була одним із кроків до набуття такого статусу.

Водночас Україна ставила питання про свої безпекові гарантії у разі її відмови від ядерної зброї. Вперше про гарантії було згадано в Постанові Верховної Ради «Про додаткові заходи щодо забезпечення набуття Україною без'ядерного статусу» від 9 квітня 1992 р. . Зокрема, в ній мовилося: «Знищення ядерної зброї, дислокованої на території України, повинно здійснюватись за умови гарантії національної безпеки України». Крім того, при ратифікації Лісабонського протоколу Верховною Радою було прийнято рішення відмовитися від ратифікації ст. V та зроблено застереження, що «Україна як держава-власник ядерної зброї йтиме до без'ядерного статусу і поетапно позбуватиметься розташованої на її території ядерної зброї за умови одержання нею надійних гарантій своєї національної безпеки».

Відповідні гарантії були зафіксовані в Будапештському меморандумі від 5 грудня 1994 року (державами-гарантами виступили Росія, США, Британія, Китай та Франція). Цей документ завершив юридичне оформлення процесу ядерного роззброєння України та зафіксував гарантії, надані Україні в обмін на набуття нею без’ядерного статусу.

Російська Федерація як держава-гарант Будапештського меморандуму грубо порушила свої зобов’язання, а інші держави-гаранти не зреагували на ці порушення і не вжили відповідних заходів, зокрема у вигляді проведення консультацій. Однак Будапештський меморандум не передбачає механізмів виходу з нього чи відмови від зобов’язань за ним. Слід зауважити, що, згідно з меморандумом, Україна відмовлялася від ядерної зброї, якою вона в той час володіла, і це зобов’язання вона фактично виконала. Тож оскільки в цей момент Україна уже не володіє ядерною зброєю, то її відмова від Будапештських зобов’язань не матиме реального змісту.

Однак Україна має зобов’язання щодо ненабуття ядерних озброєнь за Договором про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ), який набув чинності для нашої держави одночасно із Будапештським меморандумом 5 грудня 1994 року. Відповідно, робота в напрямку відновлення ядерного статусу України буде порушенням цього міжнародного зобов’язання.

Юридична можливість відмови України від зобов’язань за цим Договором існує. Стаття Х Договору допускає можливість виходу із нього з огляду на обставини, які «поставили під загрозу найвищі інтереси» держави-учасниці, за умови попереднього повідомлення про це за три місяці, однак навіть вихід із Договору не означає автоматично допустимості розробки власної ядерної зброї. Це доводить приклад Північної Кореї – єдиної держави, яка вийшла з ДНЯЗ, але це не зробило її ядерну програму легітимною для міжнародної спільноти, яка застосувала санкції до неї.

Як свідчить поточна практика, міжнародна спільнота розглядає запуск та розвиток неядерними державами власних ядерних програм як порушення принципу нерозповсюдження та застосовує до них санкції. Це стосується, зокрема, Іраку, Ірану, Північної Кореї, Лівії та ін. Аналогічно, Україна не може без порушення зобов’язань за ДНЯЗ отримати таку зброю від ядерних держав-учасниць Договору, оскільки ті мають зобов’язання щодо її непоширення. Спроби ж отримання такої зброї від ядерних держав, які не є учасницями ДНЯЗ, наприклад Індії чи Пакистану, окрім нереалістичності у принципі, можуть наштовхнутися на потужну міжнародну протидію.

Відповідно, попри юридичну можливість відмовитися від своїх зобов’язань щодо ядерного роззброєння, Україна не має можливості набути ядерну зброю без міжнародних наслідків. Реалізація будь-яких ініціатив у цьому напрямку може обернутися втратою міжнародної підтримки в умовах російсько-українського конфлікту, накладенням санкцій, важкими політичними та економічними наслідками.

Україна і Будапештський меморандум: що далі

Набуття без’ядерного статусу було добровільною і односторонньою ініціативою України; відмова від ядерної зброї, якою володіла Україна після розпаду СРСР, була однією зі складових цього процесу. Невиконання безпекових зобов’язань щодо України з боку держав-гарантів Будапештського меморандуму не є підставою для відновлення її ядерного статусу.

Україна несе зобов’язання за Договором про нерозповсюдження ядерної зброї, які виключають можливість запускати програми із розвитку цього типу озброєнь. Юридична можливість вийти із цього Договору існує, однак це не означає, що розвиток власної ядерної програми буде автоматично легітимним. Будь-які спроби такого роду можуть бути потрактовані як порушення зобов’язань України за міжнародним правом, призвести до санкцій та зовнішньополітичної ізоляції України, критично послабити її міжнародні позиції в умовах війни з Росією.

Українська влада повинна виключити зі своєї риторики будь-які натяки на доцільність володіння ядерною зброю чи її набуття. Питання гарантій за Будапештським меморандумом слід порушувати виключно в юридичній та дипломатичній площинах, зокрема через звернення до міжнародних судових інституцій, артикулювання потенційної небезпеки поширення ядерної зброї у світі в разі недотримання гарантій безпеки щодо України тощо.