Авторка: Софія Косаревич 

Еритрейсько-Ефіопську претензійну комісію (Eritrea-Ethiopia Claims Commission, надалі — ЕЕПК, Комісія) було створено для розгляду позовів про відшкодування за порушення міжнародного права внаслідок війни 1998–2000 років між Ефіопією та Еритреєю. 

Створення Комісії було передбачено ст. 5 Алжирської угоди про припинення бойових дій між Ефіопією та Еритреєю від 12 грудня 2000 року (надалі — Алжирська угода). Для реалізації цього рішення Постійна палата третейського суду в квітні 2002 року затвердила правила процедури і доказування Комісії, які ґрунтувалися на Регламенті Постійного арбітражного суду для арбітражного розгляду спорів між державами. 

Мандат Комісії, згідно з Алжирською угодою, полягав у розгляді претензій  про відшкодування збитків і втрат, що їх завдали країни одна одній, а також громадянам, фізичним та юридичним особам, які належать або контролюються сторонами, якщо ці збитки і втрати:

1) пов'язані з конфліктом між Еритреєю та Ефіопією і є предметом Алжирської угоди;

2) є результатом порушень міжнародного гуманітарного права. 

Як бачимо, мандат був достатньо обмежений: Комісія могла розглядати лише претензії, що виникли внаслідок порушення міжнародного гуманітарного права. Претензії щодо всіх збитків, заподіяних внаслідок воєнних дій, вона не розглядала.

Крім того, Комісія визначила, що якщо сторони домовляться про врегулювання певного позову або групи позовів перш ніж буде винесено арбітражне рішення, Комісія має видати постанову про припинення відповідного арбітражного провадження або, якщо цього вимагають обидві сторони та є згода Комісії, зафіксувати мирову угоду як арбітражне рішення на погоджених умовах.

Комісія складалася з Колегії арбітрів, представників сторін, адміністративні функції забезпечувалися апаратом Постійної палати третейського суду. Також, правилами процедури було встановлено, що Комісія повинна мати реєстратора, який зберігав би архіви та виступав каналом зв’язку між сторонами та Комісією. Цю роль в ЕЕПК виконував апарат Постійної палати третейського суду, розташованої в Гаазі. 

До складу Комісії входило п'ять арбітрів, один з яких обирався її президентом. Кожна сторона мала висунути двох членів комісії, а президент був обраний спільно чотирма арбітрами. Додаткового штатного персоналу Комісія не мала, однак вона могла призначати консультантів та експертів для розгляду окремих питань, на вибір сторін. Міжнародні організації з надання допомоги та правозахисні групи могли надавати інформацію сторонам, однак лише урядам було дозволено подавати інформацію безпосередньо до Комісії.

Регламент Комісії в процесуальних питаннях не був надто жорстким. Зокрема, у визначенні конкретних процедур для розгляду претензій щодо юрисдикції, процесуальних чи інших питань, не пов’язаних з юридичними та фактичними аспектами справи, Комісія мала право діяти на власний розсуд.

В ході своєї діяльності, Комісія прийняла вісім процедурних рішень, у яких деталізувала свою юрисдикцію та процесуальні аспекти функціонування. Комісія була наділена повноваженнями виносити остаточне арбітражне рішення, проміжне арбітражне рішення, тимчасове арбітражне рішення, часткове арбітражне рішення.

Процедура розгляду претензій

Мандат Комісії передбачав трирічний термін для арбітражного розгляду вимог. Алжирська угода не передбачала процедури продовження цього терміну, а жодна зі сторін прямо не вимагала цього. Спершу Комісія прийняла тільки претензії, які сторони подали протягом першого року її існування, та відмовила в розгляді справ, які були подані після спливу строку. Однак обидві країни продовжували подавати позови і, зрештою, арбітри прийняли процедурне рішення продовжити термін подання претензій до десяти років. 

Підставами для відмови в розгляді претензії були відсутність юрисдикції Комісії, неподання позовів протягом встановленого строку, відсутність доказів в цілому та відсутність доказів систематичних порушень, хоча спорадичні порушення могли бути доведені.

Комісія використовувала електронну систему документообігу. Претензії, додані документи чи інші докази мали бути подані шляхом їх надсилання на електронну пошту. Якщо сторона не могла надіслати документ електронною поштою, він мав бути доставлений реєстратору її представником.

Усі претензії були поділені на шість категорій:

• Категорія 1: претензії фізичних осіб про незаконне вигнання з країни проживання;
• Категорія 2: претензії фізичних осіб про незаконне переміщення з місця проживання;
• Категорія 3: претензії військовополонених про травми, отримані внаслідок незаконного поводження;
• Категорія 4: претензії цивільних осіб про незаконне затримання та травми, отримані внаслідок незаконного поводження під час затримання; 
• Категорія 5: претензії осіб щодо втрат, збитків і завданої шкоди, крім тих, що охоплюються іншими категоріями;
• Категорія 6: претензії урядів обох сторін щодо втрат, збитків або завданої шкоди.

Державам була надана можливість згрупувати претензії кожної категорії за підкатегоріями таким чином, щоб кожна підкатегорія містила всі претензії сторони по цій категорії, які виникли внаслідок однотипних порушень міжнародного права та/або внаслідок однакових подій. П’ять підкатегорій були спільними для обох сторін: 

1. військовополонені;
2. пов’язані з центральним фронтом бойових дій;
3. цивільні позови;
4. пов’язані із західним фронтом бойових дій;
5. дипломатичні позови. 

Еритрея виділила дві підкатегорії:

1. позови стосовно пенсійних виплат;
2. втрата майна в Ефіопії, що належить нерезидентам.

Ще три підкатегорії виділила Ефіопія:

1. пов’язані зі східниим фронтом бойових дій;
2. економічні втрати по всій Ефіопії;
3. пов’язані із порушеннями jus ad bellum.

Процедура звернення не була прямою: від імені фізичних та юридичних осіб звернення подавали уряди, як і у випадку Компенсаційної комісії ООН. Виключення прямих приватних вимог було передбачено Алжирською угодою. Сторони могли подавати позови від імені окремого громадянина в більш ніж одній з категорій 1–5 у форматі спільної претензії.

На практиці більшість — 11 претензій, поданих сторонами, — були міжурядовими позовами за категорією 6, а лише шість, були подані Еритреєю від імені фізичних осіб, висланих з Ефіопії.

Прийняття рішень

При прийнятті рішень арбітри мали прагнути досягнути консенсусу. Якщо одностайності не було, рішення вважалося прийнятим, якщо за нього проголосувала більшість, тобто троє арбітрів. На практиці 16 із 17-ти рішень були прийняті одноголосно і лише в одному випадку президент Комісії не підтримав більшість. 

Ухвалюючи рішення, Комісія могла послуговуватися тими джерелами міжнародного права, які передбачені ст. 38 (1) Міжнародного Суду ООН. За потреби Комісія могла посилатися на національне законодавство. На практиці арбітри здебільшого зверталися до міжнародних договорів та міжнародних звичаїв, національне законодавство держав було застосоване лише в поодиноких випадках. 

За час функціонування Комісії, було винесено чотири остаточні рішення та 13 часткових. Хоча статус Комісії був схожий зі статусом традиційних арбітражних судів, на відміну від них, Комісія приймала остаточні рішення, які не підлягали оскарженню. Однак Алжирська угода не передбачала жодних методів примусового виконання остаточних і обов’язкових до виконання рішень Комісії.

Виконання рішень і виплата відшкодувань

17 серпня 2009 року Комісія винесла два остаточних рішення щодо відшкодування збитків. Перше рішення передбачало присудження компенсацій Еритреї на суму 161 млн доларів США, а також додаткові 2 млн доларів США для шести окремих позивачів. Другим рішенням було присуджено компенсацію Ефіопії на суму 174 млн доларів США. За взаєморозрахунками, Еритрея заборгували Ефіопії 10 млн доларів США. Ці суми були присуджені за претензіями, які Комісія розглядала на слуханнях між 1 липня 2003 року та 19 грудня 2005 року.

Для позовів у шести категоріях Комісія встановила два рівні фіксованої компенсації. Залежно від наявних доказів та від того, чи розглядався позов особи за більш ніж однією категорією, перший рівень становив 500 доларів США на особу, другий – 1500 доларів США на особу. Такі самі обсяги компенсації та принципи її присудження діяли і для групових позовів. 

Загальна сума компенсації, присуджена обом сторонам, склала 337 557 385 доларів США. Присуджена компенсація становила лише невелику частину від того, що вимагали сторони (0,16%). 

Загальна картина присудження компенсації виглядає так:

Компенсація Еритреї

Компенсація Ефіопії

Мандат EEКК було завершено без реальної виплати сторонами репарацій. Не було визначено джерела фінансування виплат, і задоволення вимог залежало від спроможності урядів. Комісія також визначила, що у разі, якщо відшкодування не було виплачено негайно, обидва уряди можуть домовитися про прийнятний взаємозалік або компроміс, або кожна зі сторін може забезпечити виконання рішення шляхом арешту чи позову в державі, де інший має активи.

Однак через десять років після завершення роботи EEКК і незважаючи на чітке зобов’язання сторін в Алжирській угоді виконувати рішення ЕЕКК, жодна з них їх не виконала та не намагалася виплатити компенсацію.

Висновки для України

Щоб забезпечити ефективну та справедливу компенсацію, необхідно менше покладатися на "добру волю" держав, а ретельніше прописувати детальні зобов'язання з компенсацій. Компенсаційний механізм для України має чітко передбачити, як будуть виконуватися рішення про компенсацію та з яких джерел фінансування. Важливо детально регламентувати ці два питання, щоб уникнути неефективності та проблем з виплатами, як це сталося у випадку Еритреї та Ефіопії.

Важливим є також контроль за цільовим розподілом та використанням коштів у тому разі, якщо такий формат компенсації буде передбачений (напр., цільові компенсації для відновлення довкілля, реставрації історичної спадщини та ін.). Наприклад, у випадку Еритреї та Ефіопії Комісія рекомендувала обом сторонам виділити по два мільйони доларів для розробки та підтримки програм охорони здоров'я для жінок і дівчат «за те, що вони [держави] не запобігли зґвалтуванням у містах Сенафе, Баренту та Тесеней». Фактично держави лише обмінялися грошима, а постраждалі компенсації так і не отримали.

Важливо зафіксувати пріоритетність розгляду заяв за категоріями і черговість виплати компенсацій. На відміну від Компенсаційної комісії ООН, ЕЕКК не надавала пріоритету індивідуальним претензіям над державними і не зобов'язувала держави подавати індивідуальні претензії. У підсумку Комісія присудила грошові компенсації суто урядам, а не окремим потерпілим або урядам як представникам потерпілих, і ці суми нерівномірно враховували обсяги індивідуальних та урядових вимог, оскільки інтереси урядів були пріоритетними.

Встановлення розумних строків прийняття та розгляду заяв є одним із чинників забезпечення справедливості відшкодування. ЕЕКК, щоб дотримуватися трирічного мандату, приймала лише претензії, подані протягом першого року свого функціонування, відхиляючи ті, що були подані пізніше. Згодом ці строки були продовжені, але якби не часове обмеження, Комісія могла б розглянути більшу кількість позовів і більше жертв отримали б компенсацію.

Раціональне визначення кола джерел, якими може послуговуватися орган із відшкодування при ухваленні рішень про компенсацію, допоможе забезпечити більш справедливий і дієвий процес вирішення цього питання. Протягом дії мандату Комісія покладалася виключно на інформацію, яку їй надавали обидві сторони. Інші організації могли надати факти чи докази сторонам, але не безпосередньо Комісії. До того ж, Комісія не мала персоналу та ресурсів для проведення власних детальних розслідувань, а відтак і доказової бази і нерідко у своїх рішеннях для визначення суми компенсацій вдавалася до використання «припущень».

Матеріал підготовано за підтримки Міжнародного фонду "Відродження" у рамках проєкту "#Compensation4UA/Відшкодування воєнних збитків для України. Фаза ІІ: забезпечення ефективності механізмів національному і міжнародному рівні".