Текст було підготовлено для The Atlantic Council's Strategic Litigation Project і вперше опубліковано y The New Atlanticist. 

Публікація перекладу українською мовою здійснюється за погодженням із правовласниками і у зв’язку із важливістю теми для України. 

З оригінальним текстом англійською мовою Ви можете ознайомитися за посиланням. 

Ніколи раніше жахіття війни не були такими видимими для такої кількості людей, так швидко і з будь-якого місця. У цифрову епоху фотографії та відео поширюються Інтернетом майже в реальному часі. Боротьба України з російською агресією не є винятком: мало який інший збройний конфлікт супроводжувався настільки широким висвітленням у цифрових медіа. Для українців інформаційна складова має величезне значення — вона сприяє залученню міжнародної підтримки та інформує світ про жахіття війни та злочини агресора.

Водночас, повідомлення про воєнні злочини та жертв російської агресії балансують на тонкій межі між суспільним інтересом і правом на приватність постраждалих. Шокуючі фотографії та відео, які з’являються після кожного обстрілу, привертають увагу, але як журналістам слід враховувати можливі наслідки публікації таких матеріалів для самих жертв?

Щоб забезпечити висвітлення жертв конфлікту в медіа в спосіб, який не порушує їхнього права на приватність і не сприяє повторній травматизації, варто зважати на рекомендації щодо публікації матеріалів про жертв війни в медіа. Журналісти також мають докладати зусиль для отримання інформованої згоди перед публікацією історій та зображень постраждалих.

Дискусії про межі

У контексті конфлікту, що триває, дискусія на цю тему є глибоко особистою для багатьох українців.

«Якщо так розпорядиться доля, що ракета чи ще щось вороже… вбʼє мене, то я наперед, при повній пам’яті і свідомості даю дозвіл ширити мої фотографії - прижиттєві та посмертні - де завгодно і скільки завгодно», - написала у «Фейсбук» відома експертка з комунікацій Ярина Ключковська. 

«Якщо я опинюсь у комі в лікарні, а всі мої рідні загинуть – будь ласка, забудьте про мене і не чіпайте. Не публікуйте моїх фотографій…. Я психологічно нестала людина, мені буде глибоко все одно на вашу ефективність в міжнародних медіа», - опонував їй український письменник і журналіст Богдан Логвиненко.

4 вересня Львів зазнав російського ракетного обстрілу, внаслідок якого загинули десятеро людей, серед них — родина Базилевичів. Мати з трьома доньками загинули, живим залишився лише їхній батько і чоловік Ярослав Базилевич. Фотографії згорьованого та пораненого Ярослава на місці трагедії швидко поширилися українськими медіа та згодом з’явилися й у міжнародних виданнях.

Одразу після цього виникла публічна дискусія: наскільки етично дозволяти ЗМІ публікувати фотографії людей, які щойно стали жертвами варварських злочинів, безпосереднього на місці трагедії, у ті хвилини, коли вони все ще перебувають у стані шоку? Чи відповідає така публікація нормам медійної етики, стандартам права на приватність і поваги до жертв?

Ті, хто підтримали ці публікації, стверджують, що ці фотографії фіксують російські воєнні злочини, маючи історичну та документальну цінність, і сприяють забезпеченню відповідальності винних. Також ці зображення націлені не лише на внутрішню, а й, передусім, на міжнародну аудиторію, допомагаючи утримувати увагу до війни в Україні та заручитися міжнародною підтримкою для Києва.

З іншого боку, критики наголошують, що такі публікації можуть завдати жертвам додаткових страждань і поглибити їхню травму. Публікація зображень людей у стані шоку, за їхніми словами, є серйозним вторгненням у їхнє приватне життя, навіть в умовах війни.

Ситуація у Львові, де фотографії жертви були зроблені безпосередньо на місці воєнного злочину, не є першою за період агресії. Фото і відео жертв російських обстрілів, розстрілів українських військовополонених та інших злочинів неодноразово викликали широкий резонанс у медіапросторі України.

Проте випадок із Ярославом Базилевичем спричинив особливо гострі дискусії щодо етичності таких практик. Під час похорону його дружини та дітей увага ЗМІ знову була прикута до особистої трагедії Ярослава, і його фото та відео знову активно поширювалися в ЗМІ та соціальних мережах.

Висвітлення конфліктів у цифрову епоху може сприяти запобіганню злочинам і притягненню винних до відповідальності. Однак показ жертв і осіб, які пережили воєнні злочини, може також спричинити додаткові страждання і ре-травматизацію. І професійна відповідальність журналістів у цьому випадку є підвищеною. 

“Нам треба вчитися лавірувати між дбайливим збереженням подій та імен і колупанням у відкритих ранах родичів розпеченим залізяччям. Між документуванням злочинів і смакуванням чужого горя. Бо, звісно, світ має знати. Звісно, ми маємо знати. Але точно не за рахунок тих, хто і так уже віддав нам і світові найдорожче, що в них було”,  – написала через півтора тижні ветеран ЗСУ Леся Литвинова, коментуючи трагедію сім’ї Базилевичів та подібні випадки.

У своєму подальшому коментарі для Washington Post Базилевич визнав як складність, так і важливість такого широкого висвітлення в ЗМІ: «Дуже важко бачити всю увагу та новини про нашу родину, але це також важливо».

І однією з проблем є відсутність універсальних правових або етичних правил для журналістів у подібних умовах воєнного часу; міжнародні стандарти здебільшого віддають пріоритет безпеці та професійному захисту журналістів, а не надають конкретних рекомендацій щодо того, як і коли висвітлювати жертв збройного конфлікту.

Встановлення щодо висвітлення жертви війни

Існують певні вказівки щодо того, як повідомляти про жертв війни, зокрема Кодекс висвітлення збройного конфлікту в Колумбії, розроблений колумбійськими журналістами у 2003 році. У документі зазначено: «Ми будемо поважати приватність громадян, які беруть участь у чи постраждали від збройного конфлікту, за умови, що це мовчання не ставить під загрозу суспільний інтерес. У всіх випадках ми будемо поважати горе жертв».

Крім того, існують міжнародно визнані стандарти, які рекомендують, як журналісти мають висвітлювати жертв злочинів або людей, які не можуть дати інформовану згоду на інтерв’ю. До них належать стандарти щодо висвітлення насильства щодо жінок і дівчат, опитування жінок, що постраждали від торгівлі людьми, та репортажі про дітей.

Наприклад, у Європі практика Європейського суду з прав людини дає вказівки у справі Дупате проти Латвії щодо обмежень на розповсюдження візуальних матеріалів осіб у стані зниженого самоконтролю, навіть коли обставини становлять суспільний інтерес.

Баланс між суспільним інтересом та правом потерпілих на недоторканність приватного життя може слугувати ключовим критерієм для визначення допустимості розповсюдження медіаматеріалів із зображенням осіб, які перебувають у шоковому стані після воєнного злочину.

Комісія з журналістської етики (українська організація) дійшла подібних висновків у своїх рекомендаціях на основі огляду ситуації у вересні 2024 року:

“Втручання медіа, зокрема зйомки крупним планом чоловіка, який вижив при обстрілі, з юридичної точки зору є надмірними. Навіть у разі, якщо люди в хиткому психологічному стані дають дозвіл на зйомку та публікацію матеріалів, можливо не завжди усвідомлюючи власні дії, страждання слугують переважно одній функції — задовольнити цікавість споживача інформації в емоціях”.

Трагічний досвід України відкриває важливу можливість для переоцінки підходу медіа до висвітлення жертв конфлікту з правової та етичної точок зору. Наразі українські медіа прагнуть відповідати стандартам великих міжнародних видань, таких як BBC та Reuters. Однак цей досвід також створює передумови для створення стандартів висвітлення воєнних злочинів, які б збалансовували свободу слова з повагою до приватного життя постраждалих.

На основі попередніх рекомендацій - ось три ключових питання, на які журналісти та редактори повинні відповісти перед публікацією матеріалів про жертв воєнних злочинів:

1. Чи вимагає суспільний інтерес публікації всієї серії фото та відео? Чи можливо обмежитися одним зображенням або подати інформацію більш стримано (наприклад, розмити обличчя, використовувати ініціали, не розкривати конфіденційні деталі)?
2. Чи необхідно публікувати такі матеріали одразу після трагедії? Чи матимуть вони менший ефект за кілька днів, коли жертви зможуть надати інформовану згоду?
3. Чи публікація дійсно має суспільний інтерес, а не здійснена лише для підвищення медійного охоплення? Чи подано матеріал так, щоб мінімізувати ризик вторинних страждань та повторної травматизації?

Звичайно, кожен випадок унікальний, і рішення про публікацію можуть змінюватися залежно від контексту. Проте без серйозного розгляду цих питань висвітлення України в медіа ризикує зосередити увагу на емоціях жертв, їхній поведінці в різні моменти, а не на самому факті злочину та його наслідках. За відсутності згоди жертв на публікацію їхніх історій та фотографій такі матеріали ризикують слугувати «задоволенню цікавості споживача інформації в емоціях» — практиці, яка заборонена міжнародним гуманітарним правом, зокрема Женевськими конвенціями, для захисту жертв війни.

Очевидно, що не існує універсальних критеріїв для визначення того, коли і як публікувати історії та зображення жертв конфлікту. Проте в умовах, коли інформацію можна поширити миттєво, відповідальний та орієнтований на жертву підхід вимагатиме від журналістів добросовісних зусиль для отримання інформованої згоди постраждалих перед публікацією їхніх історій та фотографій. 

Повага до вибору жертв є фундаментальною. Жертви війни в Україні, постраждавши від агресії Росії, вже позбавлені права на вибір. Вони мають право обирати, хочуть вони такої публічності чи ні.

Автор: Іван Городиський