Автор: Катерина Подгорська

Історія післявоєнного відновлення Кувейту демонструє, як маленька близькосхідна країна змогла самостійно і практично повністю відновитися після війни та окупації сусідньою державою. Звичайно, цей кейс неможливо повністю переносити на українські реалії. Їх неможливо навіть порівнювати через занадто різні вихідні дані: геополітичне становище, наявність ресурсів, обсяг руйнувань тощо. Однак досвід Кувейту може наштовхнути на осмислення та застосування певних патернів та стратегій на шляху до відновлення України після війни.

Історичні передумови до початку війни

Географічно Кувейт має дуже вдале розташування, що відкриває країні доступ до нафтових ресурсів та, як наслідок, активного економічного зростання. Однак із політичної точки зору Кувейт має непростих сусідів. Напружені стосунки Кувейту із Саудівською Аравією та Іраком зберігалися постійно, проте 2 серпня 1990 року іраксько-кувейтські відносини вибухнули Війною у Перській затоці. Ірак, будучи економічно ослабленим після іраксько-іранської війни, вбачав у Кувейті та його нафтових ресурсах джерело майбутнього зростання. Тому у серпні 1990 року іракська армія Саддама Хусейна вторглася до Кувейту та дуже скоро оголосила його частиною Іраку з новим “тимчасовим” урядом. Окупація Кувейту тривала 7 місяців. Проте в той час було прийнято Резолюцію Ради Безпеки ООН №660, яка зобов’язувала Ірак вивести війська з території Кувейту та припинити окупацію. Оскільки умови не були виконані, завдяки активному лобіюванню з боку Кувейту було прийнято Резолюцію Радбезу ООН №678, що дозволяла розпочати операцію зі звільнення Кувейту за участі сил протиіракської коаліції. Протягом кількох місяців завдяки операції “Буря в пустелі”, найактивнішими учасниками якої стали США та Саудівська Аравія, Кувейт було звільнено.  Однак коли іракські війська відступали, вони обрали тактику знищення усієї землі, з якої вони йшли. Тож джерело збагачення кувейтської економіки – нафтові родовища та підприємства галузі – постраждали чи не найбільше, оскільки близько 700 нафтових свердловин було підпалено під час відводу іракських військ,  що призвело до втрати Кувейтом більш, ніж 2 мільярди баррелів з його резервів[1]. Однак, до 1993 року Кувейт зміг не тільки відновити основну промисловість, але й практично повністю відновитися після війни.

Наслідки війни та економічне відновлення Кувейту

Після війни та іракської окупації перед Кувейтом постало три основних виклики: відновлення нафтової промисловості, відновлення банківського сектору та виплата боргу перед союзниками, які організовували і брали участь в операції “Буря в пустелі”. При цьому, як не парадоксально, враховуючи обсяг руйнувань нафтових свердловин та підприємств, найбільшою витратою під час повоєнного відновлення стала виплата боргу за операцію зі звільнення Кувейту. За даними London School of Economics, сума боргу складала близько 20 млрд доларів США[2]. Водночас, сума, яку до 1993 року витратив Кувейт на відновлення нафтової промисловості, складала 11,5 млрд доларів США. Також після війни значного відновлення потребував банківський сектор, тож у 1991 році уряд був змушений оголосити про купівлю безнадійних боргів на суму майже 20 мільярдів доларів в 11 місцевих банків. Фінансування оборонного сектору, витрати на який у 1995 році складали 11% від ВВП (у порівнянні з показником у 9,1% у 1985 році) також відбувалося за рахунок доходів, отриманих від продажу нафти. Це стало можливим насамперед через те, що ціни на нафту у 90-х були більш-менш стабільними та без різких падінь, що зіграло на руку Кувейту у питанні його відновлення за рахунок продажу енергоносіїв[3].

Найцікавішим у цій ситуації є те, що витрати на закриття цих трьох проблемних ділянок фактично взяв на себе Kuwait Investment Authority – найбільший суверенний інвестиційний фонд, метою якого була диверсифікація інвестицій з прибутків, отриманих з продажу нафти. Тобто, Кувейт фактично провадив власне післявоєнне відновлення самостійно. Звичайно, це стало можливим тільки через те, що країна мала нафтові ресурси, невелику площу та малу кількість населення, розуміла їхню цінність для економіки та поставила в пріоритет швидке відновлення саме нафтової галузі. Основна стратегія Кувейту полягала в тому, щоб використати найбільш бюджето-генеруючі сектори для фінансування росту інших. Відповідно, кошти, отримані від продажу нафти, Кувейт спрямував на інші галузі, які постраждали від війни. Швидкому відновленню нафтопромисловості також сприяло те, що інфраструктура країни не зазнала масштабних руйнувань.

Що стосується фінансового залучення інших держав, то саме війна у Перській затоці стала прецедентом для започаткування Радою Безпеки ООН Комісії з питань компенсацій, яка фокусувалася виключно на питанні відшкодувань Кувейту збитків та шкоди, завданих Іраком. У рамках роботи Комісії було створено спеціальний рахунок, куди перераховувалися кошти від продажу іракських енергоносіїв. Крім того, Комісія зобов’язала держави-члени ООН передати на цей спеціальний рахунок кошти, виручені від реалізації активів Іраку, що пов’язані з продажем нафтопродуктів[4]. Протягом понад 30 років Комісія схвалила поняд 1,5 млн претензій з боку Кувейту, що включали позови від фізичних та юридичних осіб, які зазнали матеріальної та нематеріальної шкоди[5]. 9 лютого 2022 року Комісія з питань компенсацій ООН випустила прес-реліз, у якому заявила, що Ірак виплатив останню компенсацію, що фіналізувала обсяг репарацій – 54,2 млрд доларів США. Однак, якщо брати до уваги, що всі заявлені 2,5 млн позовів передбачали виплату збитків на більш, ніж 352 млрд доларів США, то виявляється, що було відшкодовано тільки 15% від заявленого обсягу.

Саме випадок виплати репарацій Кувейту через Компенсаційну комісію та спеціальний фонд є важливим прецедентом для України. Однак ця модель не може бути цілковито застосована в українському контексті. Насамперед через те, що поки росія є постійним членом Ради Безпеки ООН, будь-які рішення на користь створення Компенсаційної комісії для України будуть блокуватися. Проте є можливість застосувати подібну модель через ЄС або ж через окремий багатосторонній договір. Такий шлях може бути ефективнішим, ніж через ООН, у контексті швидкості реагування. Та все ж він вимагатиме напрацювання правової бази для використання арештованих російських активів та передбачатиме тривалі переговори і домовленості  між державами, що контролюють російські активи[6].

Що стосується фінансової допомоги Кувейту у післявоєнний час, то тут союзні держави практично не були залучені. США, яка була лідером операції “Буря в пустелі”, публічно заявила, що ніколи не надавала Кувейту підтримки для програм розвитку, а лише військову та технічну допомогу, щоб забезпечити тривалий мир у Кувейті та в регіоні[7].

З іншими державами-союзниками ситуація є схожою: після війни країни налагоджували більш активну торгівлю один з одним та створювали платформи для адресування та обговорення питань торгівлі й інвестицій. Прямих вливань коштів у Кувейт з боку інших держав не було. Цікаво, що для того, щоб стимулювати приватний сектор, який теж постраждав від війни, у 1992 році Кувейт затвердив програму компенсації, згідно з якою іноземні компанії були зобов’язані реінвестувати частину коштів від контрактів з державою на місцевому рівні. Крім того, компанії з контрактами на понад 17 мільйонів доларів США були зобов’язані реінвестувати 30% суми контракту[8].

Таким чином, практично незалежно від зовнішньої підтримки, Кувейт зміг відновитися після війни власними ресурсами, і навіть стати країною-донором у регіоні, враховуючи обсяги наданої фінансової підтримки Сирії, Ємену та Іраку. Звичайно, це відновлення відбулося у першу чергу завдяки наявності нафти і сильній залежності Кувейту від енергоресурсів. Після війни держава почала дуже швидко відновлювати нафтову промисловість до довоєнних (і вище) показників. Так, до 1999 року показник експорту нафти зріс на 78%, а в наступні 5 років ще на 46%[9], оскільки після війни Кувейт відкрив ще 19 нових нафтових свердловин, які допомогли покрити “просідання”, яке відбувалося у процесі відновлення діючих раніше свердловин. У довгостроковій перспективі, як показує практика інших держав, така залежність не впливає на економічне становище держави позитивно. Однак в історії Кувейту відіграла важливу роль.

Що може бути актуальним для українського досвіду

Говорячи про перенесення кувейтського досвіду на українські реалії, потрібно розуміти, що повністю адаптувати модель післявоєнного відновлення Кувейту неможливо. Насамперед, через те, що Україна не має такого доступу до ринку енергоносіїв. Однак є три патерни з “кувейтської” моделі, які можуть бути корисними для українського кейсу:

1) Першочергове активне відновлення провідних галузей економіки.

З поправкою на їх вдосконалення. Якщо припустити, що після війни Україна почне активно відновлювати агросектор, то для того, щоб це давало більший прибуток, який можна реінвестувати в інші напрями, Україні необхідно створити більшу додану вартість у цій сфері, щоб не перетворюватися на країну-постачальника сировини. Необхідно стимулювати розвиток переробної промисловості, створити більше можливостей для інвестицій у галузь тощо.

2) Активне лобіювання виплат репарацій росією.

Кейс Кувейту показує, як завдяки сильному тиску на ООН та активному лобіюванню питання, може бути налагоджений ефективний процес виплат репарацій державою, що знаходиться під санкціями та отримує дохід від продажу енергоносіїв. Так, внаслідок війни у Перській затоці, було ініційовано створення раніше згаданої Комісії з питань компенсацій при ООН, завданням якої стало опрацювання усіх позовів від Кувейту щодо відшкодування, а також отримання та перерахунок виплат від Іраку, які здійснювалися за рахунок обмеженого продажу енергоносіїв. У контексті ситуації з Україною, спеціальна комісія від ООН не є єдиною опцією, насамперед через присутність росії серед постійних членів Ради Безпеки ООН. Саме тому Україна може лобіювати створення подібного механізму через ЄС або через окремий багатосторонній договір. Також, розуміючи, що Компенсаційна комісія відшкодувала тільки 15% від поданих заяв, для України важливо розвинути і розглядати інші джерела фінансування.

3) Розвиток інвестиційних програм.

З досвіду Кувейту для України цікавими є два підходи: впровадження програми компенсації через зобов’язання іноземних компаній реінвестувати частину коштів від контрактів з державою на місцевому рівні, та створення Суверенного інвестиційного фонду, який зможе перерозподіляти ці кошти, а також кошти, отримані від прибутків з провідних галузей української промисловості, наприклад, на проєкти розвитку, технологічні та інфраструктурні проєкти.

[1] Kuwait - reconstruction after the Persian Gulf war, accessed May 9, 2022, http://countrystudies.us/persian-gulf-states/33.htm.

[2]  Ribale Sleiman-Haidar, “Kuwait's Economic 'Toolkit': Foreign Aid & the Kuwait Investment Authority”, London School of Economics,

https://blogs.lse.ac.uk/mec/2015/11/13/kuwaits-economic-toolkit-foreign-aid-the-kuwait-investment-authority/

[3] Gause, F. Gregory. “Arms Supplies and Military Spending in the Gulf.” Middle East Report, no. 204 (1997): 12–14. https://doi.org/10.2307/3013137.

[4] Горда, Юрій, “Заплатити За Війну: Як Україна Може Отримати Компенсацію Від Ворога За Збитки,” Aequo, accessed May 12, 2022, https://aequo.ua/analytics/zaplatiti-za-vijnu-yak-ukrayina-mozhe-otrimati-kompensaciyu-vid-voroga-za-zbitki.

[5] “Iraq Makes Final Reparation Payment to Kuwait for 1990 Invasion | | UN News,” United Nations (United Nations), accessed May 10, 2022, https://news.un.org/en/story/2022/02/1111632.

[6] Іван Городиський, “На $400 Млрд Росії, Які Заморожені у Світі, Претендуватиме Не Тільки Україна. Що Це Означає,” Forbes.ua (Forbes, May 12, 2022), https://forbes.ua/inside/na-blizko-400-mlrd-rosii-yaki-zamorozheni-u-sviti-pretenduvatime-ne-tilki-ukraina-khto-shche-13042022-5417.

[7] “Policy & History,” U.S. Embassy in Kuwait, January 18, 2017, https://kw.usembassy.gov/our-relationship/policy-history/.

[8] Kuwait - reconstruction after the Persian Gulf war, accessed May 9, 2022, http://countrystudies.us/persian-gulf-states/33.htm.

[9] Ebrahim Merza, “Oil exports, non-oil exports and economic growth: time series analysis for Kuwait (1970-2004)”, Kansas State University, 2007.