Автор: Дарина Судачек

Закінчення Корейської війни 1953 року стало точкою відліку для обох частин колись єдиної Кореї, щоб довести свою спроможність на швидке економічне відновлення. Глобально, це була також ідеологічна боротьба між суттєво різними моделями: комуністичною Північної Кореї та капіталістичною Південної. Феномен “чуда на річці Хан” – це результат тривалої та послідовної політики, яка сформувалась лише через 10 років після закінчення війни. Нам, українцям, важливо приділяти увагу не тільки успішній моделі, яка стала причиною славнозвісного “економічного дива”, але і проговорити причини невдалості рішень, через які протягом 1953-1961 років швидкого відновлення не трапилось.

Передумови для фінансової підтримки Республіки Корея

Історичні особливості Корейського півострова, який під час Другої Світової війни був окупований Японією, а після – був підконтрольний Американському та Радянському урядам, створили умови, в яких єдина країна була штучно поділена навпіл. І мова йшла не тільки про фізичний кордон на 38-ій паралелі, але і про економічні особливості земель, а, згодом, і ментальні відмінності населення. У той час, як Північна Корея характеризувалась великими промисловими районами та заводами, у Південній був аграрно-сировинний тип економіки. На момент 1953 року, воєнні збитки у Південній Кореї оцінювались у 6,9 мільярда доларів США (за тогочасним курсом), чиста товарна продукція на душу населення була на 44% нижчою за рівень 1940 року. Окрім того, у країні був дуже високий рівень інфляції на рівні 120%. За перші місяці війни 1950 року руйнувань зазнало “близько 600 тис. житлових будівель, 46,9% залізниці, 1656 доріг загальною протяжністю 500 км, зруйновано 1453 мости загальною протяжністю 49 км.”[1]

Особливості допомоги США

Уряд США співпрацював із Республікою Корея ще з 1945 року завдяки програмі Державної підтримки та допомоги на окупованих територіях (англ. – GARIOA). З 1949 по 1953 рік Адміністрація економічного співробітництва (англ. – ECA, або, більш звично, “План Маршала”) фінансово підтримала країну на суму близько 109 мільйонів доларів США, забезпечуючи необхідними товарами та створюючи фонди економічної підтримки. Після 1953 року уряди Кореї та США підписали “Угоду про програму економічної реконструкції та фінансової стабілізації”, співпрацювали в межах Агенції міжнародного співробітництва (англ.– ICA) та Закону про сприяння розвитку сільськогосподарської торгівлі (Публічне право 480); діяла окрема програма “Цивільна допомога у Кореї” (англ. – CRIK) та програма ООН  “Корейська агенція відбудови” (англ. – UNKRA). Великі обсяги фінансової допомоги перевищували загальні внутрішні податкові надходження: сума коштів від зазначених програм складала 59 мільйонів доларів США у 1950 і вже 383 мільйони доларів США в 1957 році. Американська допомога складала 31,6% у 1954 році,  57,6% у 1955 р. і 49,2 % у 1957 р. від усіх доходів, які отримував корейський уряд. Більш того, 35% оборонного бюджету (51% у 1955 р. і 42% у 1957 р.) також складали кошти від допомоги США. Середньорічні інвестиції за цей період становили 12,4%, хоча коефіцієнт внутрішніх заощаджень залишився на рівні 4,1%. Завдяки допомозі США корейська економіка досягла 3,5% річного економічного зростання протягом періоду 1954-61 років, на противагу 2,8% у період 1946-1953 років. Однак, неправильно прораховані капітоловкладення забезпечили економічну стабілізацію та невисоке зростання, проте не створили умов, за яких корейська економічна модель могла б самостійно та стрімко зростати.[2]

Невдачі післявоєнного відновлення

У першу чергу,  Південна Корея у 1950-х роках не змогла запропонувати свою модель самозарадності («чучхесон»). Більша частина промислових виробництв, мінеральних та енергетичних ресурсів лишилась на півночі від 38-ї паралелі. Кошти від допомоги США ($1,5 млрд субсидій та «кредитів розвитку»[3]) були направлені на продовольство та будівельні матеріали для реконструкції, проте не інвестовані у проєкти довготривалого розвитку.

Під час зустрічей у рамках Економічної допомоги Республіці Корея у 1953 році між урядами США та Кореї, Лі Синман (тогочасний президент Кореї) заявляв про відсутність координації проєктів допомоги, що часто призводило до накопичення непотрібних ресурсів, та “необхідність купувати добрива в Японії, замість того, щоб створити добривне виробництво у Кореї”.[4] Наприкінці 1950-х років Південній Кореї вдалось відновитися до її “довоєнного стану”, однак вона значно поступалась Північній в економічному рості.

По-друге, це створення аграрно-сировинного типу виробництв. Постачалась велика кількість сільськогосподарської продукції (зокрема це 23,2% допомоги від ІСА), що знизило ціни на корейську продукцію та зменшило доходи фермерів. Пшениця та бавовна взагалі зникли з ринку на певний час через різке падіння цін.[5] Така тенденція створила перевагу споживчих товарів над промисловістю: 74,4% проти 18,3% у 1953 році і 77,3% проти 19,3% у 1961 році.

У період 1953-1961 років монополізовувався ринок сировинних товарів, зокрема “три-біле” виробництво (цукор, борошно і бавовна). Акцент на них зробили через наявність млинів, бавовняних та прядильних фабрик, вовняних заводів, які відбудовували завдяки програмам UNKRA та ICA.[6] Держава дозволяла підприємствам отримати спеціальні пільги, наприклад, значно нижчі процентні ставки для позик – 10% і менше, у той час як загальна ставка банківського кредиту становила 18,25%. Дев'ять із десяти найбільших корейських “чеболів” (The Che-il Woolen Textile Co., the Korea Textile Association. Hyundai, LG) заснували свої основні сектори протягом цього періоду саме завдяки високій підтримці їх бізнесу урядом.[7]

Третя причина, це корумпована політична верхівка. Президент Республіки Кореї Лі Синман балотувався на вибори 1948 року із радикальними анти-комуністичними гаслами та риторикою незалежності Кореї від американських та радянських контролюючих урядів. У 1952 році, коли відбувалися чергові вибори, він представляв Ліберальну партію. Проте його дії складно назвати ліберальними: придушення політичних опозиціонерів та формування корупційної системи створили йому образ чергового авторитарного лідера. Високий рівень корупції сприяв перерозподілу коштів між представникам владних еліт, а не на програми розвитку чи відбудови.

Передумови економічної розбудови

Успіхом періоду правління Лі Синомона (1948-1960) стала велика кількість людей, які отримали професійну освіту за кордоном. Це ядро освічених бюрократів, освітян, аналітиків та інженерів стало цінним ресурсом у відбудові держави. За п’ять років з 1957 по 1961 рік завдяки американській технологічній допомозі від ІСА (приблизно 5 мільйонів доларів США щороку) 1796 корейських інженерів виїхали за кордон і 786 іноземних експертів були запрошені до Кореї для обміну знаннями та досвідом.[8] У 1958 році почалося формування Ради економічного розвитку[9], яка опрацьовувала варіанти нових стратегій для росту. Саме вони стали основою “пʼятирічок” Пака Чон Хі, які привели Південну Корею до “економічного чуда”.

Після “Квітневої революції”, року існування Другої республіки та військового перевороту на чолі країни у 1961 році став Пак Чон Хі. Його бачення розвитку було державоцентричне: відбулася націоналізація промислових виробництв та банківських установ. Саме з 1961 року офіційно утворюються “чеболі” – промислово-фінансові конгломерати, які інтенсивно сприятимуть розвитку економіки. Уряд контролював ціни, за якими продавалась продукція, аби вони не перевищували середньосвітових.

Створення ефективної промисловості будувалося на визначенні стратегічних експортноорієнтованих галузей. Спочатку мова йшла про легку промисловість (конкурентність за рахунок дешевої робочої сили), а з початку 70-х років – про машинобудування, електроніку, текстильну промисловість, чорну та кольорову металургії, нафтохімічну промисловість і суднобудування, тобто сектори із більшою додатковою вартістю для подальшого виробництва тих товарів та послуг, які до того імпортували. Держава надавала фінансову підтримку у вигляді субсидій через звільнення від податків, прискорення амортизації необхідного обладнання, позик та відрахування на імпорт капітальних товарів, обладнання та заощадження для імпорту проміжних товарів, домовленостей про ліцензування технології, диференційне ціноутворення; кількісні обмеження на імпорт товарів і капіталу, на розміщення інвестиційних коштів через банківську систему, на використання транспортних засобів, кількісні орієнтири на експорт та накладні інвестиції.[10] Такий акцент на капіталомістку економіку призвів до росту промислового виробництва на 25% щороку з початку 1960-х. Стимулювання експорту було успішним: частка експорту склала “з 55 млн дол. у 1962 (2,4% ВВП) до 1,6 млрд дол. у 1972 (15% ВВП)”[11].

Завдяки ефективному залученню внутрішніх та зовнішніх інвестицій, уряду Пак Чон Хі вдалося створити умови для стабільного економічного зростання. Для залучення внутрішніх коштів, корейські банки підвищили процентні ставки для внесків громадян. Протягом 1960-х років велика частка державних коштів йшла на фінансування інфраструктурних проєктів “(шосе, портових споруд, електроенергії, іригації, транспорту, зв’язку тощо)”, які виконували існуючі та новостворені державні підприємства.[12]

Для залучення зовнішніх інвестицій опирались на Плани розвитку. Умови для інвесторів включали податкові пільги, безмитний імпорт капітальних товарів, легке переказування прибутків та інше. Найбільше інвестували США та Японія. Ключове у цій історії те, що Корейський уряд вирішив співпрацювати з Японією, країною, що окупувала їх територію під час Другої Світової війни. І хоч між країнами далі існував конфлікт інтересів щодо острова Токто, прогалини у сприйнятті історії двох держав, несприйняття Кореєю відносин Японії та Північної Кореї, відсутність заяв Японії про визнання легітимності уряду Південної Кореї як єдиного уряду всієї Кореї та загалом вибачення – колишній “ворог” став другим за величиною інвестором у 1960-х роках. Це стало можливим завдяки низці чинників: тиску американського уряду, спільним економічним потребам, стимулам та бажанням політичних лідерів країн (Пака Чон Хі та Сато Ейсаку) співпрацювати.[13]

Готовність до інновацій також зіграло роль, оскільки був створений Консультаційний центр із питань залучення технологій, який збирав та аналізував нові ринкові тренди та технології. Витрати Південної Кореї на іноземні ліцензії на передачу технологій зросли з 0,8 мільйона доларів США в 1960–1966 роках до 1,2 мільярда доларів США в 1982–1988 роках, тобто більш ніж у 500 разів. Витрати на іноземні технологічні консультації зросли з 17 мільйонів доларів США в 1967–1971 роках до 333 мільйонів доларів США в 1982–1986 роках. Для Кореї це була можливість мати порівняльну перевагу виробничої компетентності, яка б вирізняла її від сусідніх  Китаю (де перевагою була велика кількість дешевої робочої сили) та Японії (із високим рівнем розвитку технологій). Підтримуючі заходи включали звільнення від сплати податків на прибуток від науково-дослідної та інноваційної діяльності в 1975 році, звільнення від податку на прибуток до 50% для дослідників та інженерів у 1980 році (і пізніші звільнення від оподаткування доходу від прибутку від патентів), звільнення від податків для малих та середніх підприємств, що базуються на науково-дослідних розробках у 1985 році, система компенсації інвестиційних втрат для компаній венчурного капіталу в 1980 році, звільнення від сплати податків на нерухомість, де розташовані науково-дослідні установи у 1981 році та система податкового кредиту, витрачена на розвиток робочої сили в 1986 році. Цікаво, що тільки 10% науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт були на базі університетів, тоді як частка приватного сектору і науково-дослідних установ становила решту.[14]

Останній із перелічених, проте не менш важливий фактор успіху – менталітет населення та значна кількість робочої сили, яка була готова за низьку заробітну плату працювати по 10-12 годин на день. Відбувалась урбанізація та залучення великої частини робітників із сільського господарства у промислові виробництва. Підпорядкованість, повага, робота на спільне благо обʼєднало людей навколо ідеї нового суспільного договору. Він базувався не тільки на ідеї добробуту, але і бажанні довести ефективність їх моделі існування на противагу до системи КНДР.

Рекомендації для України

Для України можна провести багато спільних паралелей із ситуацією, в якій опинилася Південна Корея у 1953 році. Схожа політична ситуація через окупацію країною-сусідом, штучне розмежування земель та втрата доступу до них (як у випадку Криму та ОРДЛО), умовний поділ на “важко-промислову” частину країни та інші. У нас схожі ризики – це популізм політичних еліт та корупція. У 60-70-ті роки у Південній Кореї спрацювала державоцентрична модель з контролем банківських установ та промисловості. Проте, є сумніви, що реалізація схожої моделі буде ефективною в Україні.

По-перше, в Україні не запрацює державоцентрична модель. Під час війни високу ефективність показала саме децентралізація та ініціативність як малих груп людей, так і великих компаній.

По-друге, повний контроль та націоналізація фінансових установ стане дуже нерозважливим кроком, оскільки навіть в умовах воєнних дій існує висококонкурентний ринок банківський послуг. Це дозволяє їм швидко реагувати на зміни і підлаштовуватися до них. До того ж, у нинішніх умовах, свою ефективність показало використання криптовалют, оскількі фінансові операції через них виявилися найшвидшими.

Створення “українських чеболь” (промислово-фінансових конгломератів) також видається малоймовірним, проте можливим. З боку держави було би правильно переглянути стратегію експортоорієнтованих галузей і підтримувати ті сфери виробництва та промисловості, які б мали вищу додану вартість, а, отже, більшу стратегічну цінність в економіко-політичній ситуації, яка складеться після війни. 21 квітня 2022 року був  опублікований Указ Президента про створення  Національної ради з відновлення України від наслідків війни, до складу якого увійшли представники Уряду України, Верховної Ради та Офісу Президента.[15] Натомість, незалежні представники сфер (зокрема, культури, промисловості, освіти) отримали можливість долучитися лише у складі робочих груп. Цю умову важливо переглянути, аби представники інститутів громадянського суспільства також мали місце у Раді і могли впливати на кінцеві рішення.  

Створення економічної стратегії із залученням технократів та представників бізнесу є важливим кроком для незалежної оцінки наявних ресурсів та окреслення  бажаних результатів. Корисним став досвід Республіки Корея щодо залучення до відбудови корейських експертів, які навчалися, отримали досвід та соціальний капітал за кордоном.

Інноваційність також є нашим квитком до успіху. У першу чергу, це інвестиції у дослідження та розробки (R&D). У 2018 році витрати на цей напрямок у Південній Кореї склали 4,5% від ВВП, у той час як в Україні – менше 0,5%.[16]

Підсумовуючи, модель розвитку та відбудови Республіки Корея концептуально навряд може бути реалізовано в Україні. Проте є низка ідей, які можуть бути використані Україною для компетентної та ефективної пост-військової відбудови: створення економічної стратегії із залученням експертів та представників різних сфер, надання широких можливостей українцям для навчання у найкращих університетах світу, розвиток напряму досліджень та розробок, переосмислення пріоритетності та цінності експортоорієнтованих галузей виробництва.

[1] Jong Won Lee, “The Impact of the Korean War

on the Korean Economy”,  International Journal of Korean Studies, Volume V, Number 1, с. 98. Доступ онлайн: https://ciaotest.cc.columbia.edu/journals/ijoks/v5i1/f_0013337_10833.pdf

[2] Jong Won Lee, с. 105.

[3] В'ячеслав Шрамович, Корейське прискорення, Український тиждень, 11 червня, 2010. Доступ онлайн: https://tyzhden.ua/Publication/1480

[4] Memorandum of Conversation, by the Director of the Office of Northeast Asian Affairs (Young), Foreign Relations of the United States, 1952–1954, Korea, Volume XV, Part 2,  Seoul, August 6, 1953. Доступ онлайн: https://history.state.gov/historicaldocuments/frus1952-54v15p2/d737

[5] Jong Won Lee, с. 105-106.

[6] Jai Hyuk Kwon, “Korean economic problems and foreign economic aid to Korea 1945-1955, 1945-1955”, Graduate Student Theses, Dissertations, & Professional Papers, 1958, с. 62. https://scholarworks.umt.edu/cgi/viewcontent.cgi?article=6179&context=etd

[7] Jong Won Lee, c. 110-111.

[8] Foreign aid for postwar rehabilitation and economic reconstruction, K-Developedia. Доступ онлайн: https://www.kdevelopedia.org/Development-Overview/all/foreign-aid-postwar-rehabilitation-economic-reconstruction--201412070000346.do

[9] Michael J. Seth, “An Unpromising Recovery: South Korea’s Post-Korean War Economic Development: 1953-1961”, Winter 2013, Volume 18:3 (Winter 2013): Central Asia. Доступ онлайн: https://www.asianstudies.org/publications/eaa/archives/an-unpromising-recovery-south-koreas-post-korean-war-economic-development-1953-1961/

[10]  Kwan S. Kim, “THE KOREAN MIRACLE (1962-1980) REVISITED: MYTHS AND REALITIES IN STRATEGY AND DEVELOPMENT”, Kellogg Institute, Working Paper #166,  Листопад, 1991. Доступ онлайн: https://kellogg.nd.edu/sites/default/files/old_files/documents/166_0.pdf

[11] Олександр Жолудь, “Південна Корея: справжні причини грандіозного зростання”, Вокс Україна, 3 Квітня, 2017. Доступ онлайн: https://voxukraine.org/pivdenna-koreya-spravzhni-prichini-grandioznogo-zrostannya/

[12] Kwan S. Kim, с. 14.

[13] Yoon Tae-Ryong. “LEARNING TO COOPERATE NOT TO COOPERATE: BARGAINING FOR THE 1965 KOREA-JAPAN NORMALIZATION.” Asian Perspective 32, no. 2 (2008), с. 59–91. Доступ онлайн: http://www.jstor.org/stable/42704631

[14] Mohammed Ahmad S. Al-Shamsi,  “Review of Korean Imitation and Innovation in the Last 60 Years”, King Abdulaziz City for Science & Technology (KACST), 14 березня, 2022. Доступ онлайн:

 https://www.mdpi.com/2071-1050/14/6/3396/htm

[15] Указ Президента України №266/2022 “Питання Національної ради з відновлення України від наслідків війни”, Офіційний сайт Президента України, 21 квітня, 2022. Доступ онлайн: https://www.president.gov.ua/documents/2662022-42225?fbclid=IwAR38zIohfSdQUQ3AhQi6Lir9N6-pnhQJnD_Ewp92MlB2z95rKU2x3aP6VhQ

[16] Research and development expenditure (% of GDP) - Ukraine, Korea, UNESCO Institute for Statistics, The World Bank Group, 2018. Доступ онлайн: https://data.worldbank.org/indicator/GB.XPD.RSDV.GD.ZS?locations=UA-KR