Автор: Іван Городиський

Чилі – одна з найвіддаленіших держав від України. Тим не менше, вона активно підтримує нас в протидії російській агресії: Чилі підтримала усі шість резолюцій Генеральної Асамблеї ООН щодо визнання і засудження російської агресії, а також приєдналися до комюніке Саміту миру 2024 року в Швейцарії. 

Однак Чилі й Україна можуть бути ще ближчими більше ніж здається: в часи хунти 1973-1990 років ця латиноамериканська країна пережила період терору, від якого постраждали десятки тисяч чилійців. Десятиліття після цього чилійське суспільство продовжує долати і гоїти рани того періоду.

І висновки про те, як цей досвід переживається, як вибудовується політика пам’яті можуть бути ще більш цінними для України і нашого суспільства, ніж міжнародна підтримка.

І жертви, і свідки, і злочинці

У перший наш вечір Крістіан – чилійський юрист, який координує наш візит – згадує, що його родина - діди і дядьки - підтримували Піночета. «Підлітком я був першим в родині, хто виступав проти режиму». А позицію родини пояснює просто: «Вони були заможними. І їм було страшно».

Заможність сімʼї виявилася й у тому, що він навчався на юридичному факультеті найпрестижнішого  місцевого університету - Католицького університету Чилі. «Це дуже консервативне місце. Вони усі там підтримували Піночета. Вчені з юридичного факультету написали йому Конституцію».

Він розповідає про це дуже щиро та емоційно. І завершує теж: «Це було найстрашніше місце для навчання із можливих».

…Про університет ми говоримо в іншому місцевому виші - єзуїтському Університеті Альберто Уртадо, який має ліберальнішу репутацію. Тут ми зустрічаємося із місцевими викладачами та правозахисниками, які працюють з питаннями справедливості та порозуміння. 

Ми спілкуємося про репарації і проблеми, які виникають у зв’язку із цим. Жертви режиму Піночета чи їхні родичі мають індексовані пенсії та медичну підтримку. З останнім можуть виникати різні ситуації: «Може скластися ситуація, коли в бюджеті передбачено фінансування умовно 5 операцій для хворих на рак на рік, а їх потрібно 25», - пояснює Елісабет, керівниця кафедри прав людини.

Такі медичні програми для жертв і їхніх родичів є окремою статтею бюджету. Також є окреме грантове фінансування для меморіальних проєктів.

Я запитую в Елісабет, чи є приклади груп, які залишилися поза репараційними програмами або визнані такими, що не підлягають відшкодуванню? Так, такі є: «Це молоді солдати, які були примусово мобілізовані на початку режиму Піночета».  Про їхню долю написали книгу, але в праві на визнання того, що вони жертви, і в репараціях було відмовлено.

«Проблема в тому, що вони одночасно і жертви, і злочинці. І свідки злочинів, і ті хто їх приховував», - пояснює вона. І пам’ять про ці злочини не приховується, а продовжує осмислюватися.

«Не забувай мене»

«У перші місяці після путчу Піночета підозрюваними у нелояльності були заповнені всі військові бази та поліцейські дільниці. А потім з’явилися катівні, як ця», - розповідає Крістіан.

Ми перебуваємо у Лондрес 38 - одній із катівень у центрі Чилі. Вона розташована у престижному будинку 1920-х років, який з 1974 до кінця 1975 використовувався DINA - місцевою розвідкою - для утримування і дізнання членів ультралівих партій.

«Спочатку вони не вміли катувати», - розповідає Еріка, директорка музею, - «Багато людей помирали майже одразу. Але згодом здобули досвід і тортури стали довшими».

Еріці уже за сімдесят, хоча виглядає вона молодше. Вона - одна із жертв і утримувалася саме у цій катівні разом із чоловіком. Вона вижила - чоловік зник і його доля невідома.

«Зниклі без вісти», напевно, найбільша кількість жертв режиму Піночета. Очевидно, що через 50 років їх усіх уже немає в живих. Але окремішність цієї категорії наче підкреслює всю трагедію цих людей.

На стіні однієї із кімнат висять 14 портретів жінок, які тут утримувалися і теж зникли, їх доля невідома. Еріка, директорка музею, описує їх як дуже інтелігентних жінок, серед яких були поетки та мисткині.

Одну з них вона знала - Маріель Доккендорф Наваретте. Зберігся її вірш, який вона написала з цієї катівні:

Вірш на стіні колишньої катівні Лондрес

“Я пам'ятаю, як зустрів вас у будинку страху (...)

У ті хвилини, коли світло було мрією. Або дивом, але ти був світлом у тій темряві. Ми були одне ціле в невдачі. Сьогодні тисячі невдач.

Пізніше я бачу тебе таким, яким ти будеш сьогодні, десь, завжди дивлячись вперед.

Ми зустрінемося крізь туман, який розвіємо.

"Не забувай мене"

Наступного дня ми знаходимо фото Марії у Музеї пам’яті і прав людини (Museo de la Memoria y los Derechos Humanos). Величезний і сучасний простір, присвячений жертвам хунти, справді вражає. На великій стіні на два поверхи тисячі фото жертв. На екрані поруч по імені жертви можна знайти, де розташоване фото, і запалити віртуальну свічку.

Ми підходимо до ще однієї стіни з картою світу, де країни замальовані в синій і чорний кольори. Синім позначено країни, де надавали притулок біженцям, а чорним - де ні. Але дивно: Гренландія і Аляска позначені чорним, хоч Данія і США - сині.

Одна з екскурсоводів - теж Марія, розповідає, що її сім’я спочатку емігрувала до Іспанії, але потім бабуся переїхала до США, а мати з нею повернулися в Чилі.

Взагалі це певна традиція, що установи пам’яті очолюють і в них працюють ті, хто вижив (survivors) чи їх родичі. Алехандро Нун’єс є директором «Вілли Грімальді» - катівні на околиці Сантьяго, яку теж розташували на колишній багатій віллі з неймовірним краєвидом на гори.

Частина Вілли Грімальді з панорамою на Анди

Алехандро ув’язнили тут, коли йому було 20, і хоч він зовні спокійний, але з його уст розповіді звучать дуже емоційно. «В таких камерах метр на метр нас утримували по троє-четверо, - показує він нам дерев’яну репліку невеликого приміщення метр на метр, у якому тримали ув’язнених на Віллі. – Ми чергувалися, щоб сидіти, але коли приносили людину після катувань, ми всі звільняли йому місце, щоб він хоча б напів полежав».

Також важливими були місця і біля дверей камери, де була невелика дірка для кондиціонування. «Я тут був влітку - і ми чергувалися біля отвору, щоб подихати. Але взимку тут були інші проблеми».

Алехандро вижив - на відміну від багатьох в’язнів, закатовані тіла яких із прив’язаними залізничними рейками з ґвинтокрилів скидали в океан в затоці Кінтеро в рамках операції «Пуерто Монтт». Згодом «Віллу Грімальді» практично повністю зруйнували, щоб замести сліди, але після падіння режиму Піночета на місці руїн жертви і їх родичі створили меморіальний комплекс.

Залишки рейок, до яких привʼязували жертв в рамках операцію «Пуерто Монтт»

Усі вказівники на Віллі розташовані на таблицях у землі. Директор пояснює це символічно - в часи хунти люди опускали очі, щоб не помічати того, що відбувається.

І хоча всі ці місця утримуються жертвами, але вони живі поза їхнім середовищем.

«Навчальний рік в нас починається 1 березня, і з того дня і до Різдва в нас постійно шкільні екскурсії», - розповідає Нун’єс. «Єдина проблема - ми не можемо проводити двох одночасно». А в Музеї пам’яті та його архівах, за словами його директорки, можуть вільно працювати дослідники й студенти.

Indiferencia   

Хоча чилійці багато розповідають про власний досвід встановлення істини і примирення та діяльність Комісій з встановлення правди (Truth finding commissions), складається враження, що вони не вважають свій досвід до кінця успішним. Уго, професор соціології права університету Уртадо, на моє питання про рекомендації, як владі визнавати вину перед суспільством, скеровує до досвіду Австралії. А міністр юстиції, говорячи про головний виклик подолання історичної спадщини, говорить про indiferencia - байдужість.

Існують й інші проблеми. Для «Вілли Грімальді» й багатьох інших меморіальних місць це фінансування. Вони вимагають прийняття закону про меморіальні місця, щоб через 30-40 років вони могли далі існувати й функціонувати.

Коли жертв і їхніх близьких родичів вже не стане.

…На площі перед палацом Ла Монеда серед пам’ятників найвидатнішим президентам Чилі стоїть і пам’ятник Сальвадору Альєнде, який загинув під час штурму палацу хунтою у 1973 році. У цьому сенсі він є переможцем.

Ще помічаю, що серед тисяч графіті на вулицях немає  жодного, присвяченого хунті і Піночету. Проте на припущення, що ця сторінка історії перегорнута, співрозмовники широко посміхаються і говорять з великими застереженнями, наче ця тема таки глибоко ще живе і переживається.

І головне враження від відвідин меморіальних місць і спілкування з жертвами й експертами: в їхньому центрі не перебуває політика чи постаті Піночета чи Альєнде. Вони про історію, факти, долі тисяч жертв і їх страждання.

І їхня головна мета - не допустити повторення тих жахіть.

Досвід Чилі, хай і не пов’язаний зі збройною агресією, може бути дуже важливим для України. У першу чергу він про те, що доля жертв злочинів і пам’ять про них мають бути в центрі політики пам’яті. І така політика є не менш важливою формою репарацій за фінансові компенсації.

Україна ще тільки розпочинає довгий і складний шлях із осмислення та роботи із пам’яттю про злочини і долю їхніх жертв. І чилійський досвід, за умови його вивчення і належного розуміння, може стати важливим дороговказом на цьому шляху.

Матеріал підготовлено за підсумками візиту делегації українських громадських організацій, який відбувся в серпні 2024 року за підтримки Open Society Foundation та програми “Права людини і правосуддя” Міжнародного фонду "Відродження".