Уривок книги "Рафаель Лемін: життя, міжнародно-правові погляди", яка невдовзі побачить світ за підтримки Holodomor Research and Education Centre

Після повернення в жовтні 1946 р. до США Рафаель Лемкін незабаром звільняється з Міністерства оборони США і як приватна особа присвячує себе роботі над створенням Конвенціı̈ проти геноциду. Він веде активну роботу в ООН, листується з відомими вченими і громадськими діячами і домагається, щоб 11 грудня 1946 р. Генеральна Асамблея ООН своєю резолюцією визнала геноцид міжнародним злочином і вирішила розпочати розробку відповідноı̈ конвенціı̈.

Проєкт Конвенціı̈ мав розроблятися в рамках ЕКОСОР. Рафаель Лемкін не представляв жодноı̈ з держав-членів Організаціı̈ і не був посадовою особою в ı̈ı̈ структурі. Проте Генеральний Секретар ООН Трюгве Лі визнав, що Лемкін ідеально підходить для участі в  розробці проєкту, і запропонував йому, а також двом іншим провідним юристам того часу – видатному румунському правнику Веспасіану Пеллі та французькому юристу Анрі Доннедьє де Вабру долучитися до цього процесу, на що Лемкін відповів згодою. Паралельно з початком роботи над Конвенцією він прийняв запрошення стати викладачем Єльськокого університету.

Влітку 1948 р. Рафаель Лемкін відбуває спочатку до Женеви, а згодом до Парижа, які в той час були центрами роботи Організаціı̈ Об’єднаних Націй . З метою забезпечити успішний розгляд Конвенціı̈ там він спілкується з багатьма впливовими дипломатами та посадовцями, зокрема з членом канадськоı̈ делегаціı̈ в ООН Л. Д. Вілгрессом, міністром закордонних справ Австраліı̈ Гербертом В. Еваттом, головою ЕКОСОР Чарльзом Х. Маліком, папським нунцієм у Парижі кардиналом Анджело Дж. Ронкаллі (майбутнім Папою Римським тощо. Останній (у майбутньому – Папа Римський Іоанн ХХІІІ (1958–1963), поділяв ідею прийняття цієı̈ Конвенціı̈ і відправив низку листів, у яких закликав підтримати позицію Рафаеля Лемкіна.

У той же час виникли і несподівані проблеми: зокрема, делегація Великобританіı̈ на чолі з Хартлі Шоукросом, колишнім обвинувачем на Нюрнберзькому процесі, заявила, що не підтримуватиме Конвенцію. З британськоı̈ точки зору, включення згадки про геноцид до Обвинувального акту Нюрнберзького процесу вже було достатньо. Це, згідно зі спогадами Лемкіна, змусило його активізувати власні зусилля в цьому напрямку.

Під час роботи над Конвенцією проти геноциду та ı̈ı̈ прийняття Рафаель Лемкін проявив себе не тільки видатним правником, а й дипломатом. Він згадував, що брав активну участь як в офіційних, так і в неофіційних заходах, що супроводжували роботу Асамблеї: прийомах, вечірках тощо. При цьому вчений усвідомлював, що часом наполегливість може бути зайвою: коли на прийомах його запитували про роботу над Конвенцією проти геноциду, він жартома дивувався і перепитував: «Геноцид? А що це таке?».

Зрештою, титанічні зусилля Рафаеля Лемкіна увінчалися успіхом: 9 грудня 1948 р. Генеральна Асамблея ООН проголосувала за прийняття Конвенціı̈ про запобігання злочину геноциду та покарання за нього. У своєму виступі з цієı̈ нагоди міністр закордонних справ Пакистану сер Мухаммед Зафрулла Хан запропонував називати цей документ «Конвенцією Лемкіна».

Проте успіх Лемкіна не минув легко для його здоров’я: у грудні того ж 1948 року через перевтому і нервове напруження він застудився і на три тижні потрапив в один із паризьких госпіталів. Лем- кін згадував, що ніхто не міг поставити йому діагноз, а сам він іронічно стверджував, що захворів на «геносідит» (англ. genociditis) – перевтому від роботи над Конвенцією проти геноциду. У січні 1949 р. він покидає Париж і на пароплаві повертається до Нью-Йорка, а згодом – до Єльського університету. Проте вчений мав проблеми зі здоров’ям аж до травня 1949 р.

Після ухвалення Конвенціı̈ Рафаель Лемкін не зупиняється: розпочинає активну роботу над тим, щоб забезпечити необхідну кількість ратифікацій для набуття чинності Конвенціı̈. Він листувався з політиками та дипломатами різних держав, намагаючись забезпечити якнайбільшу кількість схвалень Конвенціı̈ в стислі строки. Особливо важливим для нього було, щоб першою ı̈ı̈ ратифікувала Ефіопія – держава, яка першою постраждала від агресіı̈ однієı̈ з держав «осі», а саме Італіı̈, у 1936 р., що зрештою і сталося 1 травня 1949 р.

Коли у Вашингтоні відбувалася конференція міністрів закордонних справ Латинськоı̈ Америки, то вчений прибув туди, щоб зустрітися із делегатами конференціı̈ та посприяти ратифікаціı̈ Конвенціı̈ з боку ı̈х держав. Зокрема, йому вдалося зустрітися із прем’єр-міністром Канади Лестером Пірсоном, який був гостем конференціı̈.

До кінця 1950 р. було здійснено 24 ратифікаціı̈ при необхідних 20 – вагомий результат і особисте досягнення для Лемкіна. Згідно зі ст. ХІІІ Конвенціı̈, вона мала набрати чинності «…на дев’яностий день, починаючи з дня депонування двадцятого акту про ратифікацію чи приєднання». Це сталося 12 січня 1950 р. Рафаель Лемкін назвав цей день «днем тріумфу людства і найкращим днем мого життя!».