Автор: Дарина Судачек

Аналіз пост-конфліктної відбудови Німеччини після двох світових воєн – доволі обʼємне завдання. За менш ніж півстоліття країна встигла двічі очолити рейтинг країн-агресорів та реалізувати на своїх теренах і від свого імені справжній терор, що поширився навіть за межі європейського континенту. Тому пост-конфліктна відбудова охоплює не тільки сфери, що безпосередньо повʼязані із економікою і містобудуванням, але і з “вихованням” нової політичної культури. 

Післявоєнна розбудова після 1945-го року здебільшого спирається на уроки, отримані від гіркого досвіду помилок міжвоєнного періоду та політики примирення (англ. – reconsilliation). Тому випадок Німеччини більш актуальний для майбутньої Росії, адже післявоєнна розбудова стосується питань репарацій, зміни політичного режиму і нової економічної моделі. Попри це, Україні також можна винести корисний досвід, особливо в контексті економічних реформ та фактичній відбудові міст.

Від Третього Рейху до ФРН

Порушуючи принципи історичного викладу “без дат та імен” Ярослава Грицака, все ж, означу принаймні основні відомості: Федеративна Республіка Німеччина (далі – ФРН) офіційно постала на політичній мапі у 1949 році. У чотирирічний період після війни її територія була розділена між 4-ма окупаційними силами: США, Великою Британією, СРСР та Францією, які урядували через спільний орган контролю – Союзну контрольну комісію. Через два роки США та Британія обʼєднали підконтрольні їм території, утоворивши Бізонію (англ. – Bizone). А ще через рік, у 1948 році, землі під адміністрацією Франції обʼєднались із Бізонією, утворивши Тризонію (англ. – Trizonia). Це стало основою нової держави – ФРН.

Періодом “Від Третього Рейху до ФРН” є транзитний процес від 1945 до 1949 років. Цей час був досить турбулентним і складним, оскільки мав створити підвалини для майбутнього розвитку земель Німеччини. Під час створення політик адміністрації Союзних сил намагалися не повторити помилок міжвоєнного періоду. Тому демілітаризація та контроль промисловості йшов за руку зі встановленням законів та порядків, налагодженням системи здоровʼя для запобігання епідемій та відновленням економічної ситуації для створення нових робочих місць. 

Проблем після 1945 року було чимало, оскільки виробництво продуктів харчування на душу населення у 1947 році становило лише 51% від рівня 1938 року. Промислове виробництво в 1947 році становило лише одну третину від рівня 1938 року. Близько 20% всього житлового фонду було зруйновано: до 1945 року 2,5 мільйона квартир було повністю знищено, а ще 4 мільйони були пошкоджені до стану непридатності. Проблеми із житловим фондом впливали і на розвиток промисловості, оскільки шахтарі відмовлялися переїжджати у міста біля шахт через відсутність житла: з приблизно 250 тис. помешкань для шахтарів 66 тис. були повністю зруйновані, а 130 тис. лише частоково пошкоджені.  

Міжнародна допомога

Для вирішення проблем нестачі їжі, палива, житла, ремонтування транспортної інфраструктури, відкриття шкіл, розвитку та підтримки політичного житття потрібні були значні фінансові вкладення. Ці вкладення здебільшого були забезпечені через міжнародну допомогу з 1945-го року. Зокрема, через урядову допомогу США і її Програму допомоги окупованим територіям (англ. – GARIOA), через надлишок військового постачання США, витрати на окупованих територіях під адміністрацією США та Великобританії, а також з британського бюджету. У 1946-1947 роках британські платники податків заплатили 80 мільйонів фунтів стерлінгів. Вклад США оцінювався у 490,5 мільйонів дол. США за цей самий період. Окрім того, фінансова допомога США окрім грантів розвивала можливості кредитування: у 1948 році було залучено 399 млн дол. США з цією метою. 

США також фінансувало План Маршалла, завдяки якому Німеччина отримала 1390,6 млн дол. США з квітня 1948 по червень 1952 року. Пропорційно, це дорівнює 11% усіх витрачених коштів за програмою Європейського відновлення. Більше отримали Велика Британія – 24% (3189,8 млн дол. США), Франція – 21% (2713,6 млн дол. США), Італія – теж 11% (1508,8 млн дол. США). Основна критика ефективності Плану Маршалла стосується переоцінки його впливу, оскільки надані кошти становили менше 5% ВНП, тому глобально мали дуже маленький економічний ефект у межах країн. 

Економічні реформи

У 1948 році відбулася низка фінансових та економічних реформ. Після капітуляції економіка країни лишалася повністю контрольованою: раціон унормовувася, праця була частиною трудової повинності, ціни повністю контролювалися Союзними силами. Частково це було спричинено побоюванням того рівня гіперінфляції, який утворився після Першої Світової війни. З економічної точки зору його хотіли уникнути, аби не збільшувати кількість вимушених заощаджень, які можуть бути використані для накопичення капіталу у формі заводів і обладнання (і, відтак, не сприяли нарощенню промислової могутності), а з соціальної точки зору – аби зубожіння середнього класу знову не стало одним із чинників виникнення нацистського руху. 

Реальне багатство Німеччини в перерахунку на ціни 1939 року скоротилося приблизно з 500-600 мільярдів рейхсмарок у 1939 році до 300 рейхсмарок у 1946 році. Ціни на чорному ринку між листопадом 1945 року і весною 1947 року зросли у 86,54 рази для житнього хліба, у 194,44 рази для масла і у 172,41 рази для яловичини. Німецькі фірми накопичували надзвичайно великі запаси сировини та готової продукції через невизначену валютну ситуацію. Для розвʼязання економічних проблем у 1948 році провели монетарну реформу, замінивши рейхсмарку на дойчмарку. Як наслідок, 93,5% попереднього обсягу валюти було вилучено з обігу. “Обмін рейхсмарок на одну особу був обмежений, а ліквідні активи, банківські депозити та зобов’язання були конвертовані у співвідношенні 10:1.“

Окрім того, зменшили контроль за цінами та знизили податкову ставку. Однак ціни на вугілля, електроенергію та залізничний транспорт залишались на нижчому від собіварості рівні для збереження низьких витрат виробництва та підвищення купівельної спроможності споживачів. Орендна плата також лишалася низькою, а на житлове будівництво надавалися значні федеральні субсидії.

Ставку податку на прибуток підприємств, яка коливалася від 35 до 65 відсотків, було встановлено на рівні 50 відсотків. Найвища ставка індивідуального доходу була на рівні 95 відсотків, але вона застосовувалася лише до доходу понад 250 тис. д-марок на рік. Запуск ринкової екноміки пришвидшив “де-картелізацію”, а валютна реформа допомогла зменшити частку тіньового бізнесу, який почав обмінювати товари на нові гроші. У перший рік запуску реформи, загальний експорт значно виріс, хоча далі імпорт перевищував експорт. Валові інвестиції досягли 16 мільярдів д-марки і становили той же відсоток ВНП, що й у довоєнний час. Промислове виробництво до 1958 року перевищувало більш ніж у чотири рази рівень 1948 року, а на душу населення цей показник збільшився утричі. 

Окрім того, відбулася переорієнтація найбільших виробництв на виробництво мирного часу - так звана реконверсія. Такі компанії як BMW, Badische Anilin-&Sodafabrik Aktiengesellschaft (BASF) (хімічна промисловість), Siemens (від військової техніки та техніки подвійного призначення до пральних машин та холодильників), Volkswagen AG (перехід від виробництва зброї до цивільного автомобілебудування) забезпечили робочі місця, стабільний ринок виробництва та економічну потугу Німечини. Ринок вугілля та сталі також отримав нове життя. Не зважаючи на контроль виробництва, Німеччина видобувала 118,9 мільйонів тонн вугілля та 13,5 мільйонів тонн необробленої сталі  у 1951 році (у порівнянні: видобуток вугілля сягав 35,5 мільйонів тонн у 1945 та 2,5 мільйонів тонн сталі у 1946 році). Водночас, ця галузь лишалася контрольованою: спочатку відповідними оргнами Союзних сил – Радою військової безпеки, Міжнародною владою Руру, потім низкою міжнародних договорів, зокрема Планом Шумана та Угодою про заснування Співтовариства Вугілля і Сталі, а також Римськими Угодами. 

Новий політичний устрій

Поки США вкладались у розвиток фінансової системи, своїм новим політичним устроєм німці можуть завдячувати зусиллям британської окупаційної сили. У підконтрольній британцям землі функціонував відділ Адміністрації та місцевого самоврядування (ALG) Союзної контрольної комісії. Його мета була створити демократичний устрій із акцентом на децентралізацію, щоб запобігти інституціалізації реваншистських партій та лідерів. Реформування почали на місцевому рівні, коли політичні партії отримали право реєстрації на місцевому та регіональному рівні наприкінці 1945 року. У жовтні 1946 року відбулися вибори до міських, районних та обласних рад. Виборча система Західної Німеччини (а потім і ФРН) стала унікальним комбінуванням змішаних одномандатних округів та пропорційного представництва – компромісом та наслідком британської виборчої системи. Перші вибори федерального рівня для обрання нового Бундестагу у Німеччині провели 1949 року.  Базою для змін стало прийняття нової (на той час вона сприймалась як тимчасова) Конституції – Основного закону (нім. – Grundgesetz). Президенту відводилася більш церемоніальна роль, у той час як обраний більшістю Бундестагу канцлер отримував реальну владу і складніший механізм усунення з посади. 

Політика примирення

Політика примирення уможливила реінтеграцію громадян Німеччини у глобальну спільноту. Діяли програми обміну, інформаційні центри Великої Британії “Міст” (нім. – Die Brücke), програми міст-побратимів. Німці, як і сама Німеччина, з вигнанців перетворилися на повноправних партнерів. Політика примирення також полягала у репараціях, які виплачувала Німеччина. Загальний розмір репарацій був встанволений на Ялтинській конференції і становив 20 мільярдів дол. США (половина мала відійти СРСР). 

Політичне лідерство 

У Західній Німеччині були три ключові дійові особи, які вплинули на загальну канву економічного та політичного реформування. Вальтер Ойкен був економістом, що належав до Фрайбурзької школи неолібералізму і активно просував концепцію соціальної ринкової економіки. Ця модель передбачала ринковий капіталізм із можливістю держави втручатися для імплементації “соціальних політик”. У 1950-х роках здійснювалося жорстке регулювання, аби запобігти монополізації ринку чи утворенню картелів, і, водночас, існувала низка соціальних програм для допомоги тим, хто опинився у скруті. Окрім того, Ойкен підтримував ідею існування незалежного від уряду центрального банку, який би сам займався монетарною політикою для підтримки стабільності цін. Він часто давав публічні виступи, в яких намагався пояснити суть радикальних для того часу реформ. У своїх спогадах економіст пише, що одним із успіхів імплементації та підтримки змін була вдала комунікаційна стратегія, що супроводжувала весь процес.

Людвіг Ергард, теж за фахом економіст, підтримував ідею нової економічної моделі та активно виступав за валютну реформу рейхсмарки. Саме він припинив контроль уряду за цінами та ініціював зменшення податкової ставки. У 1948 році він працював директором Економічного управління Бізонії, а згодом став Міністром економіки федерального ряду при канцлерові Конраді Аденауері. 

Конрад Аденауер – обраний канцлер у 1949 році. Однією із його зовнішньополітичних цілей було забезпечити місце ФРН у НАТО, що, власне, і трапилось у 1955. 

Важливість політичного лідерства під час відбудови впливає на рівень довіри до політичних інститутів держави як ззовні, так і всередині країни. Чим радикальнішими здаються реформи, тим більше підтримки вони потребують. Окрім того, інституційні зміни, уповні реалізовані у ФРН, започаткували інституційну тяглість. А довіра до державних інституцій замінила попредню модель функціонування коаліцій, які шукають ренти (англ. rent-seeking), забезпечивши можливість швидшого зростання.

Глобальний світ

ФРН не існувала у вакуумі, проте на цей раз зовнішньополітичні умови зіграли їй на руку. Дві основні “події” – Холодна та Корейська війни – найбільше вплинули на зростаючий темп розвитку країни. 

У контексті Холодної війни на території колишнього Третього Рейху було дві основні боротьби: змагання “найкращих економічних моделей” (іншими словами, капіталізм проти комунізму) та формування нових торгових ланцюгів. План Молотова передбачав контроль над експортом нових країн-сателітів СРСР (куди увійшла Східна Німеччина), аби потік товарів прямував у східному напрямку, а не на західні ринки. Окрім того, Комінформ (міжнародна комуністична партія) звинувачувала США у “спотворених мотивах”, якими “прикривалася” допомога європейським країнам. У 1947 році стосунки між СРСР та США загострилися. Доктрина Трумана від березня 1947 року офіційно проголошувала підтримку США “націям, яким загрожує комунізм”. У відповідь Комінформ у жовтні 1947 року проголосив Холодну війну США. У свою чергу, США запустили програму Європейського відновлення (План Маршалла) у 1948 році, збільшивши фінансову допомогу зокрема і Західній Німеччині. 

Корейська війна вплинула на пріоритети фінансової допомоги. США стали виділяти більше коштів на безпеку та обороноздатність, розвивався новий військово-політичний союз – “Північноатлантичний альянс” – до складу якого у 1955 році приєдналась і ФРН. Паралельно збільшився попит на сировину та промисловість, яку Західна Німеччина постачала на ринок. Наприклад, виробництво сталі у другій половині 1950-го року збільшилося до 6,43 мільйонів тонн, на противагу 5,7 мільйонам тонн у першому півріччі. Якщо порівнювати кінцеве призначення виробництва, то у 1951-му виробництво сталі для внутрішніх потреб зросло лише на 7%, у той час як постачання на експорт – на 50%. Ріст цін і попиту призвів до високих темпів розвитку та виходу на нові ринки, які й забезпечили стабільне становлення так званого “економічного дива” у 1950-х роках. 

Висновок

Підвалини демократичного устрою та економічного розвитку ФРН заклали Велика Британія, США і Франція. Їх фінансування, реформи та підтримка стабільності забезпечили умови для успішного функціонування нової держави. Темпи зростання промислового виробництва становили 25% у 1950 році і 18,1% у 1951 році. ВВП зріс на дві третини. Населення Західної Німеччини з 1946 по 1950 рік зросло на 9%. Велика кількість біженців і військовополонених були задіяні у сільському господарстві, яким займалося 20% населення на момент перепису 1950-го року. Загалом, рівень безробіття до 1960 року знизився до 1,2% (з 10,3% у 1950), а кількість робочої сили зросла до 19,8 мільйонів у 1960 році (на противагу 13,8 мільйонам у 1950 році). Відновлювався і житловий фонд: за перші 15 років після війни в Західній Німеччині було побудовано не менше 5,3 мільйона нових квартир. 

Рекомендації для України

Випадок ФРН навряд можна вважати модельним для України. Сам підхід післявоєнної економічної відбудови ФРН базувався на послідовному структурному вибудовуванні демократичних практик, які лягли в основу нової Конституції, з метою уникнення приходу до влади авторитарних (і комуністичних) сил. Крім того, ФРН вважалася країною-агресоркою, тому щодо неї навіть у 50-х роках були застосовані обмеження та санкції. Наприклад, Союзні сили стягували з Німеччини 7,2 мільярда д-марок щорічно (приблизно 2,4 мільярда дол. США) за витрати на окупацію. План Маршалла став важливим поштовхом для економічного розвитку Німеччини, проте куди більшу роль відіграла грамотна монетарна політика і політична воля впровадити всі інші реформи (зокрема, запуск вільного ринку).

Україна наразі бере на себе роль ініціатора у планах та менеджерстві післявоєнного відновлення. Це не зовсім відповідає процесам, які склалися у повоєнній Німеччині: контроль та диригування відбувалося з-за кордону силами США та Великої Британії. Враховуючи, що перший етап – створення національних урядових інституцій – ми вже давно пройшли, нам варто далі працювати над налагодженням довіри до них та політичного керівництва. 

Відновлення житлового фонду в Україні – одна із нагальних потреб, оскільки станом на 22 серпня 2022 року через бойові дії “зруйновано та/або пошкоджено 131,3 тисячі житлових будинків на 47,8 млрд дол.” Збитки через руйнацію інфраструктури на цю ж дату складають 35,1 млрд дол. США, оскільки “зруйновано 311 мостів та мостових переправ, 24,8 тис. км комунальних доріг та доріг державного і місцевого значення.” Відбудова інфраструктури та житла дозволить функціонувати бізнесу та підтримувати життєдіяльність працівників. Інвестиції у промисловість чи бізнеси з належними умовами для робітників та їх сімей (житло, садочки, школи, лікарні) створять можливості для функціонування бізнес-середовища, а належна інвестиційна політика дозволить працювати економіці та приносити податки у бюджет країни. 

Україні також варто підтримувати ціни на основні товари споживання (зокрема на вугілля, газ та електроенергію) після завершення війни, аби підтримати бізнес та промисловість. Субсидії на житло та контроль цін стане у нагоді на початкових етапах відновлення економіки, проте надалі важливо дати невидимій руці вільного ринку регулювати ситуацію самостійно із меншим втручанням держави.