Автор: Маркіян Бем

Президент України з другої спроби підписав Закон "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо підвищення ефективності санкцій, пов’язаних з активами окремих осіб" (далі – Закон). Цим Законом запроваджується механізм примусового вилучення активів, що належать юридичним та фізичним особам, які «своїми діями створили суттєву загрозу національній безпеці, суверенітету чи територіальній цілісності України (в тому числі шляхом збройної агресії чи терористичної діяльності) або значною мірою сприяли (в тому числі шляхом фінансування) вчиненню таких дій іншими особами» (ч. 1 ст. 5¹ Закону України «Про санкції»). Закон є логічним продовженням Закону України "Про основні засади примусового вилучення в Україні об’єктів права власності Російської Федерації та її резидентів", який стосується майна, що належить державі-агресору та її резидентам.

Однак якщо з вилученням майна держави-агресора загалом усе зрозуміло, то не так усе просто із застосуванням санкцій до майна приватних осіб . Україна, на відміну від Росії, входить до спільноти держав, заснованих на принципах демократії, верховенства права та прав людини, а відтак повинна керуватися вказаними цінностями при застосуванні санкцій щодо фізичних та юридичних осіб. Зокрема, йдеться про необхідність дотримання Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі – Конвенція) та практики Європейського суду з прав людини (далі – ЄСПЛ).

Вказаний Закон викликає певні застереження з погляду дотримання практики ЄСПЛ. Деякі з них можуть бути усунуті в ході застосування Закону на практиці. Відповідальним за це буде Вищий антикорупційний суд України (далі – ВАКС), а тому є великі сподівання у цьому напрямку. Інші недоліки  можливо усунути лише шляхом внесення змін до Закону.

Застосовність Конвенції

Перед тим як перейти до аналізу того, чи відповідають положення Закону вимогам Конвенції, необхідно визначити, в сферу дії яких положень Конвенції потенційно потрапляють ті питання, які є предметом правового регулювання Закону.

Оскільки в Законі йдеться про стягнення в дохід держави активів фізичних та юридичних осіб (далі – стягнення) у зв’язку зі здійсненням ними фактично антидержавної діяльності та процедуру його застосування, ці питання потенційно потраплятимуть у сферу дії ст. 1 Протоколу № 1 до Конвенції, ст. 6 та ст. 7 Конвенції:

• Стаття 1 Протоколу № 1 до Конвенції[1]. Застосування стягнення полягає у вилученні на користь держави активів фізичних та юридичних осіб, отже матиме місце втручання в їхні майнові права, які гарантовані вказаним положенням Конвенції.
• Стаття 6 Конвенції[2]. Передбачене Законом стягнення у дохід держави активів фізичних та юридичних осіб носить відверто карний характер (на противагу, наприклад, компенсаційному). Такий характер санкції підсилюватиметься її розміром: чим більша вартість вилучених активів, тим тяжче фактично покарання і тим менше сумнівів у тому, що ст. 6 Конвенції підлягатиме застосуванню в її кримінальному аспекті. Як приклад можна навести рішення ЄСПЛ у справах G.I.E.M. S.R.L. and Others v. Italy ([GC], №№. 1828/06 та 2 інші) та Rummi v. Estonia (no. 63362/09)
• Стаття 7 Конвенції[3]. Те, що стягнення застосовуватиметься кримінальним судом (ВАКС), а також тяжкість наслідків для власника майна дозволяють говорити про те, що такі заходи можна за певних умов розглядати як покарання в розумінні статті 7 Конвенції. Практики ЄСПЛ у схожих справах є мало (див. наприклад, рішення у справі G.I.E.M. S.R.L. and Others v. Italy ([GC], №№. 1828/06 та 2 інші), відтак досить складно говорити про застосовність ст. 7 Конвенції до процедури стягнення.

Аналіз Закону

Щодо статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції

Щоб забезпечити дотримання цього положення Конвенції, необхідно, щоб у разі застосування передбаченого Законом стягнення вжиті заходи були законними, мали легітимну мету та були пропорційними. Ці три вимоги стосуються будь-якого втручання в майнові права, в тому числі коли мова йде про санкції (див. наприклад, рішення у справі щодо імплементації санкцій РБ ООН Bosphorus Hava Yolları Turizm ve Ticaret Anonim Şirketi v. Ireland [GC], заява № 45036/98).

Видається, що положення Закону загалом відповідають вказаним вимогам Конвенції. Ключову роль відіграватиме обґрунтування судом «необхідності» застосування стягнення у винесених ним рішеннях. Таке обґрунтування повинно базуватись на чітких фактах та доказах існування: 1) підстав, передбачених п. 4 ч. 1 ст. 5¹ Закону України «Про санкції»; 2-1) факту належності активів, що вилучаються, відповідній юридичній чи фізичній особі або 2-2) факту, що «така особа може прямо чи опосередковано (через інших фізичних або юридичних осіб) вчиняти дії, тотожні за змістом здійсненню права розпорядження ними».

Слід зазначити, що Закон не передбачив достатніх гарантій у цьому відношенні. Так, згідно із Законом, позовна заява про застосування санкцій повинна містити перелік активів, на які накладається стягнення, однак не містить вимоги доведення належності цих активів певній юридичній чи фізичній особі. Така вимога ніби сама собою зрозуміла, однак на практиці можуть виникнути проблеми, коли позовна заява не міститиме достатніх відомостей в цій частині. Більш того, якщо з активами, що належать безпосередньо фізичним та юридичним особам, проблем виникнути не повинно, то з доведенням можливості «прямо чи опосередковано вчиняти дії, тотожні за змістом здійсненню права розпорядження ними», можуть виникнути складнощі.

Згідно із запропонованою Законом редакцією пункту 3 частини 1 статті 5 Закону України «Про санкції» «накладення на активи арешту, встановлення щодо них мораторію чи будь-яких інших обтяжень (заборони розпоряджатися або користуватися ними), а також перебування таких активів у заставі не перешкоджає стягненню цих активів у дохід держави як санкції, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 4 цього Закону». Вказана норма прямо зачіпає права третіх осіб, які могли і не знати про наявність підстав, передбачених пунктом 4 частини 1 статті 5¹ Закону України «Про санкції», а отже є добросовісними набувачами відповідного майна.

У справі AGOSI v. the United Kingdom (24 жовтня 1986, Series A no. 108) ЄСПЛ звернув увагу, що, коли йдеться про вилучення майна в третіх осіб, необхідно проаналізувати, чи в рамках провадження на національному рівні бралися до уваги, в розумних межах, ступінь вини таких третіх осіб чи хоча б наявність взаємозв’язку між поведінкою третіх осіб та встановленим порушенням закону. Відтак необхідно проаналізувати, чи є така третя особа добросовісним власником майна, чи вона отримала права на нього, вже розуміючи усі пов’язані з цим ризики. Тимчасом Закон не містить жодних застережень з цього приводу. Згідно із Законом, наприклад, іпотекодержатель, який може не знати і не мати жодного відношення до протиправної діяльності компанії, щодо чиїх активів буде застосовано стягнення, втратить майно, яке слугує гарантією виконання компанією своїх зобов’язань перед ним. Отже, слід вказану норму змінити, передбачивши відповідні гарантії прав третіх осіб. До таких третіх осіб можна обмежитись застосуванням більш м’яких заходів.

Згідно з пунктом 4 частини 1 статті 5¹ Закону України «Про санкції», однією з підстав застосування стягнення є факт «сплати податків, зборів до державного бюджету держави-агресора, якщо загальна сума таких платежів (окрім митних) за останні чотири послідовні податкові (звітні) квартали перевищує еквівалент 40 мільйонів гривень для юридичної та 3 мільйонів гривень для фізичної особи, визначених за середньозваженим офіційним курсом Національного банку України за той самий період».

Видається, що це положення є надто категоричним та не враховує можливих складнощів, з якими стикаються великі компанії, які хочуть вийти з ринку держави-агресора, але не можуть зробити це достатньо швидко чи з дотриманням обмежень, передбачених вказаним положенням Закону України «Про санкції». Так, для справді великих компаній 40 млн. грн податків є незначною сумою, особливо якщо йдеться про великий ринок держави- агресора. Такі компанії можуть фізично не встигнути згорнути належним чином і в порядку, визначеному місцевим законодавством, діяльність на території держави-агресора. Відтак видається доцільним пом’якшити підхід до таких ситуацій і зробити формулювання вказаного положення закону більш гнучкими, зокрема розширивши в цій частині дискреційні повноваження суду.

Щодо статті 6 Конвенції

Застосування статті 6 Конвенції до певного судового провадження тягне за собою необхідність дотримання усіх гарантій, передбачених вказаним положенням Конвенції для випадків кримінального чи цивільного провадження. У випадку кримінального провадження, яким є процес застосування стягнення, йдеться фактично про всю статтю 6 Конвенції. До таких гарантій, серед іншого, належать право бути присутнім під час судового розгляду та мати можливість навести свої докази та заперечення на аргументи протилежної сторони. Положення Закону не в повній мірі гарантують дотримання вказаних прав компаній та осіб, щодо чиїх активів застосовуються стягнення.

Так, запропонованими змінами до Кодексу адміністративного судочинства України (КАСУ), зокрема до частини 5 статті 283-1, вводиться положення такого змісту: «Позовна заява розглядається в судовому засіданні з повідомленням про дату, час та місце судового засідання позивача та особи, щодо якої ставиться питання про застосування санкції, передбаченої пунктом 11 частини першої статті 4 Закону України "Про санкції". Неявка в судове засідання учасників справи та/чи їх представників не перешкоджає розгляду позовної заяви по суті та не може бути підставою для зупинення строків її розгляду, відкладення засідання на інший час чи дату або оголошення перерви в судовому засіданні».

З огляду на те, що йдеться про вилучення активів, які потенційно можуть належати громадянам держави-агресора, очевидно, що досить поширеними можуть будуть ситуації, коли власника активів не вдасться повідомити належним чином про дату та час засідання або ж він просто не захоче брати участь у судовому засіданні. Згідно з практикою ЄСПЛ, проведення засідання за відсутності особи, якій висунуто кримінальне обвинувачення, саме по собі не становить порушення статті 6 Конвенції. Однак у такому випадку такій особі повинне бути забезпечене право на повний перегляд справи (див. наприклад, Sanader v. Croatia, заява № 66408/12 , пп. 77-78). Зазвичай це правило застосовувалося ЄСПЛ до «класичних» кримінальних проваджень, проте не можна виключати, що, з огляду на застосовність статті 6 Конвенції до проваджень щодо накладення стягнення, це правило застосовуватиметься і до них. Однак Закон не передбачає права на повний перегляд справи. Для попередження таких ускладнень корисно було б забезпечити представництво особи навіть за її відсутності.

Щодо статті 7 Конвенції

Щоб уникнути порушень цієї статті – в разі її застосовності – необхідно, щоб:

• законодавство щодо застосування стягнень було чітким та передбачуваним. Про це вже йшлося в аналізі статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції. Очевидних недоліків у цьому відношенні Закон не містить;
• стягнення не застосовувалось ретроспективно.

За умови виконання цих вимог положення статті 7 Конвенції буде дотримано.

Як уникнути порушень Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод

Загалом механізм запропонований Законом є адекватним тим викликам, які постали перед Україною у зв’язку з неспровокованим вторгненням на її територію російських військ.

Разом з тим, застосування низки положень Закону може потенційно призвести до порушення прав фізичних та юридичних осіб, гарантованих Конвенцією. Частково такому результату можна запобігти правильним тлумаченням та застосуванням цих положень Закону на практиці. Зокрема йдеться про згадані вище питання, пов’язані із доведенням приналежності активів фізичним та юридичним особам, щодо яких застосовуються санкції.   Щодо інших проаналізованих вище питань, видається, що потенційних порушень можна уникнути лише шляхом внесення змін до відповідних положень Закону.

[1] СТАТТЯ 1

Захист права власності

Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.

Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які, на її думку, є необхідними для здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

[2] СТАТТЯ 6
Право на справедливий суд

1. Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. Судове рішення проголошується публічно, але преса і публіка можуть бути не допущені в зал засідань протягом усього судового розгляду або його частини в інтересах моралі, громадського порядку чи національної безпеки в демократичному суспільстві, якщо того вимагають інтереси неповнолітніх або захист приватного життя сторін, або - тією мірою, що визнана судом суворо необхідною, - коли за особливих обставин публічність розгляду може зашкодити інтересам правосуддя.

2. Кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено в законному порядку.

3. Кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має щонайменше такі права:

a) бути негайно і детально поінформованим зрозумілою для нього мовою про характер і причини обвинувачення, висунутого проти нього;

b) мати час і можливості, необхідні для підготовки свого захисту;

c) захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисника, вибраного на власний розсуд, або - за браком достатніх коштів для оплати юридичної допомоги захисника - одержувати таку допомогу безоплатно, коли цього вимагають інтереси правосуддя;

d) допитувати свідків обвинувачення або вимагати, щоб їх допитали, а також вимагати виклику й допиту свідків захисту на тих самих умовах, що й свідків обвинувачення;

e) якщо він не розуміє мови, яка використовується в суді, або не розмовляє нею, - одержувати безоплатну допомогу перекладача.

[3] СТАТТЯ 7
Ніякого покарання без закону

1. Нікого не може бути визнано винним у вчиненні будь- якого кримінального правопорушення на підставі будь- якої дії чи бездіяльності, яка на час її вчинення не становила кримінального правопорушення згідно з національним законом або міжнародним правом. Також не може бути призначене суворіше покарання ніж те, що підлягало застосуванню на час вчинення кримінального правопорушення.

2. Ця стаття не є перешкодою для судового розгляду, а також для покарання будь-якої особи за будь-яку дію чи бездіяльність, яка на час її вчинення становила кримінальне правопорушення відповідно до загальних принципів права, визнаних цивілізованими націями.