Автор: Іван Городиський

Адвокаційні візити у складі делегацій громадянського суспільства цінні тим, що дають змогу побачити країну ширше, ніж крізь призму лише офіційних зустрічей. В офіційних і неофіційних розмовах складається живий образ країни і її суспільства - його настроїв, цінностей, того, як воно сприймає Україну і наше становище у світі. Особливо показовими в цьому сенсі є країни так званого «Глобального Півдня», цього разу Південно-Африканська Республіка.

«В нас теж триває своя, прихована війна, бо суспільство розділене». Ці слова ми чуємо у Центр пам’яті Нельсона Мандели в Йоганнесбурзі від Верна Гарріса, який особисто знав і працював із ним.

Наприкінці робочого дня в п’ятницю ми не встигли на заплановані зустрічі, але Верн зачекав нас і проводить нам дуже приватну екскурсію Центром, де розташований робочий кабінет  і особисті архіви Мадіби – як його тут ще називають.

Ми маємо можливість потримати в руках справжню Нобелівську медаль, яку він отримав у 1993 році, прочитати його власноручні записи і подивитися на подарунки – доречні і не дуже, які йому дарували дуже різні люди від Пеле до Шварцнегера.

Постать Мандели у Південно-Африканській республіці — повсюди, і є центральною для їх політики пам’яті. Крім Центру пам’яті, окрема експозиція, присвячена його біографії, розташована в Музеї апартеїду, про нього багато розповідають під час екскурсій на Конституційному пагорбі в Йоганнесбурзі, в урядовому кварталі Преторії розташована його дев’ятиметрова статуя, де він зображений з піднятими руками і робить крок вперед.

Туристи біля нього фотографуються в такій самій позі.

«Давай ти теж так», - каже мені Маша, коли я прошу зробити фото й мені.

«Я не думаю, що це доречно», - кажу я і стаю в нічим непримітну стандартну позу.

Пам’ять

Думка про недоречність з’явилася не через формальну політкоректність, а після певного занурення в історію режиму апартеїду і того, що пережили Мандела й інші африканці.

Попереднього дня ми були в меморіальному комплексі колишньої в’язниці періоду апартеїду для африканців Number Four на Конституційному пагорбі. Її історія, парадоксально, пов’язана з іменами Махатми Ганді – який утримувався в іншій секції Old Fort, і Нельсона Мандели – вони ніколи не зустрічалися, але були в’язнями з тих же причин в одному й тому самому місці.

«Hey, big brother! Come here”, - доброзичливо посміхаючись гукає мене екскурсовод на ім’я Арон, коли я відірвався від групи і піднявся на оглядовий майданчик.

Він веде нас до камер, в яких утримувався Мандела, а в ході розповіді постійно звертається до нашої групи «family”. Він описує нам побут Мадіби, як він опинився тут в лікарняній камері, а згодом на десятиліття був ув’язнений на острові Роббенайланд приблизно за 12 км від Кейптауна.

«Мандела боявся, що його отруять, і уникав їжі. Через це, вже на засланні, він став вирощувати овочі: перці, капусту і помідори».

Проте в’язниця існувала і до і після Мандели і, як і кожне таке місце, жахає. 

Інші ув’язнені африканці утримувалися в Number Four роками, у штучно створеному пеклі. В переповнених камерах були і кримінальні злочинці, і політичні активісти, і ті, хто порушив правила апартеїду. В них була своя камерна ієрархія, піднятися в якій ти міг, вбивши іншого ув’язненого.

«Чи була за це відповідальність?», – запитує більше адвокат в мені.

«Ні, не було – наглядачі просто забирали тіла».

Щоправда, вся перевага, яку отримували вбивці – місця в камері ближче до «босів», більше можливостей лежати, тоді як інші в’язні були змушені чергуватися хто стоїть, а хто лежить, можливо трохи більше їжі, забраної в інших ув’язнених.

Холодний душ на подвір’ї був тільки раз в тиждень на півгодини – і «боси» могли користуватися ним весь цей час, через що ув’язнені могли не митися місяцями. Так само обіди були на подвір’ї, сидячи – обов’язково обличчям навпроти до туалетів, які стояли на підвищенні і мали короткі перегородки.

Наглядачі були всевладними і влаштовували «змагання» серед ув’язнених – на найоригінальніші інсталяції з рушників, подушок і постільної білизни, а «переможці» могли отримати додатковий пайок.

Матеріал підготовлено за підсумками візиту делегації українських дипломатів та представниківгромадських організацій, який відбувся в березні 2026 року за підтримки Open Society Foundation та програми “Права людини і правосуддя” Міжнародного фонду "Відродження".

Перед приїздом я читав про криміногенність Йоганнесбургу – вона виявилася не настільки суцільною, як може здатися, але точно серед її причин є такі в’язниці і їх умови. Банальна істина про вітер і бурю тут як ніколи близька до правди.

Здається, цей фактор є продовженням апартеїду, коли його наслідки продовжують впливати на суспільство і будуть ще тривалий час. 

На зустрічі у центрі Йоганнесбургу ми їздимо на машині з готелю, і вже на місці заїжджаємо на підземні паркінги і назад в такий же спосіб. Коли Андрій, який працював тут в посольстві України, після однієї із зустрічей пропонує перейтися до готелю пішки, організатори обережно переконують нас скористатися Убером.

“Насправді, тут все не так небезпечно”, - переконує він мене згодом, - “З часом звикаєш, розумієш, як слід поводитися, і можеш вільно ходити вулицями в центрі”.

Проте навіть у номінально благополучному Роузбенку, де нас поселили, на огорожах натягнуті дроти під струмом.

Одна з наших зустрічей відбувається в комплексі Сільвер-Лейкс: величезній території на 22 гектари із котеджами, апартготелями, полями для гольфу, кортами й басейнами. Ми заїжджаємо туди через блокпост – і, здаєтьтся, це далеко не єдиний захід безпеки. 

І це єдине місце, де я не помітив дротів під струмом.

Все це скидається на колективний пост-травматичний синдром, який суспільство проживає – невидиму війну, про яку розповідав Верн в Центрі Мандели.

Тоді ж я запитую Верна про те, чи було в Мандели щось на кшталт ПТСР після стількох років у в’язниці і, якщо так, як він із цим впорався. «Мадіба був людиною – тому мабуть було. Але зумів трансформувати це в любов – я не знаю як йому це вдалося», - відповідає він, торкаючись долонею грудей біля серця.

ПТСР

Тема ПТСР виникає і на триденному воркшопі, в якому ми беремо участь і який і став головною метою нашої поїздки. Ширлі Ґанн – правозахисниця з часів апартеїду –   розповідає, що після одного з обшуків вона з однорічним сином опинилася у в’язниці. Сина невдовзі передали рідним, але через кілька років, побачивши камеру в телевізорі, він вигукнув: «Я там був!».

На чає-перерві (так, в програмі тут пише саме tea-break) ми обговорюємо вже із нею наших, українських дітей і те, чи будуть в них колись болючі реакції на повітряні тривоги та ін.

Воркшоп, хоч і присвячений досить вузькій темі Компенсаційної комісії та репарацій для України, зібрав експертів із багатьох африканських країн на південь від Сахари, які активно діляться своїм досвідом щодо репараційних інструментів і справді зацікавлені в досвіді України. 

Але так було не одразу. Роман розповідає про те, що в перший день експерти говорили про те, що війна в Тиграї у 2020-2022 році теж мала наслідком десятки тисяч загиблих і зниклих безвісти та мільйони біженців, але не отримала такого охоплення.

Так само пригадую, як нещодавно Сергій Кислиця на конференції до річниці вторгнення у відповідь на моє запитання розповідав про розмову з послом Ємену в ООН, який на запит про підтримку спитав, чому ніхто не говорив про десятки тисяч єменських дітей, які постраждали під час війни там?

Роблячи похибку на це в своєму виступі я апелюю до того, що російська війна є імперською за своєю природою і має на меті фактичну колонізацію. Я наводжу приклади: переселення росіян на тимчасові окуповані території, вилучення українських книг із бібліотек та ін. Особливий відгук знаходить приклад примушування і заохочування українців до зміни прізвищ на «більш російські».

Але все рівно залишається відчуття, що наша війна тут навіть не далека, а незрозуміла.

«Ми з тут присутніми колегами були в Україні півтора роки тому – і ми не змогли зрозуміти, що ми можемо зробити для досягнення миру», - розповідає експосол ПАР в Україні Андре Ґрьоневольд. Ми з ним і його колегами, які займаються проєктами з примирення, обідаємо в Сільвер-Лейкс.

«Звичайно, ми всі дивимося CNN, і в мене питання, чи через десять років ми далі будемо бачити ті ж самі сюжети з України?», - запитує інший присутній Айвор Дженкінс.

Схожі питання ми чуємо не тільки за цим ланчем. І хоча це не так, після них мимоволі з’являється відчуття, що десь частково і ми несемо вину за те, що війна триває.

«Російський ефект», все ж, відчувається і тут. 

Апартеїд

«Режим апартеїду був злочинним, але однозначно антикомуністичним, і це важило для протидії СРСР в Африці. Саме тому західний блок толерував його. Проте коли стало зрозуміло, що Радянський Союз розпадається, він втратив підтримку і завершився», - розповідає Раян Сміт, член південноафриканського парламенту від Демократичного Альянсу.

Альянс на минулорічних виборах посів друге місце, позбавивши «монобільшості» панівний Африканський національний конгрес – партію Мандели і всіх його наступників на посту президента ПАР, включно з чинним Сірілом Рамафосою. Хоч колись ДемАльянс і мав репутацію «партії білих», зараз вони позиціонують себе як расово різноманітна партія ліберального спрямування, опозиційна до АНК.

Через це історично АНК далі симпатизує Росії. Більше того – є розслідування, які підтверджують, що Конгрес фінансово підтримується Росією через місцеву компанію олігарха Віктора Вексельберга. 

Наша наступна зустріч — саме з представницями виконавчого комітету АНК в їх офісі в центр Йоганнесбургу. Вони не заперечують щодо сентименту до СРСР, до сих пір вони використовують звернення  comrades -  товариші, водночас зазначаючи, що багато їхніх членів навчалися саме  в Україні.

Але тут нам роблять інше зауваження, якому опонувати складніше: буквально за день до цих зустрічей, 25 березня, в День боротьби з рабством, Генасамблея ООН голосувала за Декларацію Організації Об'єднаних Націй про торгівлю поневоленими африканцями та расово обумовлене поневолення африканців як найтяжчий злочин проти людства і Україна утрималася, солідаризувавшись із позицією ЄС.

Це ставить нас у вкрай незручне становище. «Департамент Африки нашого МЗС міг хоча б опублікувати заяву до цього дня», - згірчено кілька разів зауважує Роман в наших розмовах.

Я імпровізую, розповідаючи про анонсовану в той же день Кирилом Будановим Стратегію співпраці з африканськими країнами, але це виглядає непереконливо. Джастін і Андрій з українського МЗС пояснюють, чому Україна вже багато років в таких голосуваннях слідує позиції ЄС, але і це звучить формально.

І справжній холодний душ через цей епізод нас очікує наступного дня в Міністерстві закордонних справ ПАР, де ми зустрічаємося із дипломатами, які працюють з питаннями Східної Європи.

«Колонізатори, підтримані тими, хто потребує підтримки» (Colonisers supported by those who need support), – безапеляційно коментують вони  вони, сидячи навпроти нас.

Окрім того, вони говорять про проблему з південноафриканцями, які беруть участь у війні як на боці України, так і Росії, про яку буквально тиждень перед цим вийшло розслідування на місцевому ТБ. Пояснення різниці – що в нас це не найманство, а офіційна служба — не надто впливають.

Для мене це не перша така складна зустріч із дипломатами країни БРІКС: півтора роки тому я брав участь у схожій адвокаційній зустрічі в бразильському МЗС. Різниця, все ж, є: у Преторії нас вислухали, а в Бразилії просто прийшли, щоб висловити своє бачення.

Нам ставлять питання, які болюче сприймаються нами, але ґрунтуються на досвіді південноафриканського суспільства, на кшталт чому ми виступаємо проти амністії за підсумками війни, якщо це вестиме до миру? В них був процес примирення в суспільстві, за підсумками якого всі сторони залишилися незадоволеними.

Наші аргументи чому відповідальність має бути, принаймні на якомусь рівні (емоційні Зери чи історичні – мої) залишаються вислуханими, але навряд чи почутими.

Але, зрештою, час розставить все на місця. Все ті ж бразильці тоді говорили нам, що Україна має піти на припинення вогню: як виявилося менше ніж за рік, перешкодою і противником припинення вогню є не Україна, а Кремль.

У цьому випадку може бути схожа ситуація.

Україна

Обидві зустрічі – і з АНК, і з південноафриканськими дипломатами – мимоволі зливаються в одну. Зрештою, зовнішня політика формується представниками цієї партії. Але враження надмірної проросійськості немає – більше відчувається відстань, яка між нами.

«Не всі в АНК є проросійськими, це надмірне узагальнення», - теж каже Клейтон, який нас супроводжує у цьому візиті. Він був жертвою апартеїду і активістом Конгресу.

Раян з Демократичного Альянсу не бачить передумов і перспектив для розгортання партнерства із Росією: «Товарообіг Південно-Африканської Республіки із Росією не сягає і $1 млрд, тоді як з ЄС – понад $40 млрд. Рано чи пізно нам слід буде робити вибір із ким ми в зовнішній політиці».

Щоправда, ця оцінка не враховує вплив Китаю, який, за різними оцінками, є основним торговельним партнером ПАР.

Та й сподіватися на автоматичну зміну курсу замість розвивати власну активність в цій країні та регіоні навряд чи варто. Але для цього потрібно ще багато системної роботи.

«У мене враження, що нашій зустрічі бракувало системності», - дещо незадоволено констатує Рольф Меєр, з яким ми теж бачимося в Сільвер-Лейкс. Він – історична постать, на початку 1990-х років разом із Сірілом Рамафосою він був одним із головних переговорників щодо суспільної та конституційної трансформації в ПАР після падіння апартеїду.

Після зустрічі, про себе, я визнаю, що він багато в чому правий: можливо, якби ми наперед проговорили очікування і бажані результати, окрім ознайомчого й емоційного ефекту, наші зустрічі і візит були б більш ефективними.

Навіть такий висновок – це вже багато на майбутнє, але й без того вже робляться важливі кроки.

З позитивних зрушень за останній час - це призначення Послом України в ПАР Олександра Щерби, кадрового, професійного і, що найважливіше, проактивного й ініціативного дипломата. 

Діє й Асоціація українців в ПАР, яка є досить активною, хоча наших співвітчизників тут лише близько 5 тисяч. «Багато виїжджають в Канаду, бо тут треба багато працювати без соціальної підтримки»,  -каже Дзвінка, засновниця і почесна президентка Української асоціації Південної Африки.

Навіть так вони роблять дуже багато: в Музеї апартеїду аудіогіди є трьома мовами – англійською, французькою і українською.

Однак після десятиліть ігнорування значення як цього регіону, так і проактивної зовнішньої політики в цілому нам ще багато слід надолужувати. Рольф правий не лише щодо зустрічі, а й глобально – системний підхід необхідний, і якщо й можливо змінити ситуацію - то тільки ним.

«Коли я вручав вірчі грамоти вашому президенту, то я сказав йому: «Don’t go West!», - розповідає посол Ґрьоневольд. - Дивіться на Африку».

Але цей погляд під різними кутами потребуватиме ще багато часу.

Зрештою, Нельсон Мандела навряд чи б мав сумніви, хто несе відповідальність у нашій ситуації.

“У 2009 році Путін прибув із візитимо в ПАР”, - пригадує Верн, - “Я спитав Мадібу, чи він зустрінеться з Путіним. Той відповів, що відмовився. А на моє питання “чому?”, він відповів: “Я не люблю холодних людей”.

Вже в літаку я обдумую, що можна зробити в ПАР чи для ПАР, щоб укріпити наше становище тут? Можливо, назвати вулицю в одному з місць іменем Мандели – в нас немає жодної. Чи підготувати звіт,де описати колонізаційні практики Росії в Україні, на окупованих територіях. Або ж спробувати налагоджувати співпрацю із південноафриканськими випускниками українських університетів.

Роздумуючи, несподівано я знаходжу відповідь на питання, яке часто звучало чи висіло в повітрі: чому ви не йдете на компроміси з Росією? 

“А уявіть, якби Мандела і його соратники пішли на компроміс, а не домоглися б повної поразки режиму апартеїду. Чи це було б прийнятним?”.