Авторка: Христина Думич, адвокатка 

Відшкодування воєнних збитків є неодмінним процесом врегулювання конфліктів. Однак кінцевою метою відшкодування є відновлення справедливості, а не просто отримання компенсації у грошовій чи іншій формі. Відсутність комплексного підходу до розв’язання цієї проблеми може суттєво утруднити повноцінне відшкодування для окремих осіб чи груп осіб.

Яскравим прикладом такої ситуації може бути врегулювання питань компенсації для comfort women - «жінок для втіхи» після завершення Другої світової війни.

Передісторія

Проблема  отримання справедливого відшкодування «жінками для втіхи» залишається одним із найбільш складних та суперечливих питань у стосунках між Японією та іншими країнами після 1945 року.

З 1932 року японський уряд розпочав створення мережі спеціальних «пунктів втіхи» (comfort stations) в армії, які мали забезпечувати побутові і сексуальні потреби військових. Ця мережа функціонувала аж до 1945 року і через неї пройшли за різними підрахунками від 50 до 200 тис. жінок з Кореї, Китаю, Філіппін, країн Південно-Східної Азії та Європи.

 Хоча однією з неофіційних причин створення цієї мережі було начебто запобігання масовим сексуальним злочинам, які чинили японські військові, однак «жінки для втіхи» примушувалися до проституції японськими солдатами, піддавалися тортурам та насильству. Внаслідок цього жінки зазнали як фізичної шкоди для здоров’я (багато з них стали безплідними та перенесли венеричні хвороби), так і  душевних страждань: такі жінки часто піддавалися стигматизації у своїх суспільствах і приховували ці факти.

Міждержавне врегулювання

Питання компенсації корейським громадянам з-боку Японії було підняте в 1951 році, коли корейський уряд висунув вимогу виплати $364 млн корейцям, які були змушені працювати і служити в армії в ході війни, та їхнім сім’ям. П’ятнадцятирічні переговори завершилися укладенням у 1965 р. Угоди про врегулювання взаємних претензій, яка начебто позбавляла Південну Корею та її громадян права вимагати будь-яких відшкодувань за збитки, завдані під час війни, в обмін на економічну допопомогу та низьковідсоткові кредити:

“Договірні Сторони підтверджують, що проблеми, які стосуються власності, прав та інтересів обох Договірних Сторін та їх громадян (включаючи юридичних осіб), ті, що стосуються претензій між Договірними Сторонами та їх громадянами включно із тими, які зазначені в… Мирному Договорі, підписаному в Сан-Франциско 8 вересня 1951 року, врегульовані повністю та остаточно”.

На підставі цієї Угоди Японія відмовилася визнати право цих жінок на відшкодування. Згодом корейська сторона заперечувала, що Угода виключала право фізичних осіб на відшкодування збитків. Корейські політики і експерти наголошували на неприпустимості відмови держави від претензій від імені фізичних осіб. Також вказували, що цей договір не містить положень, які б регламентували компенсацію фізичним особам, а цільовим призначенням коштів, які були отримані внаслідок її укладення, була відбудова Південної Кореї, а не компенсація жертвам конфлікту.

Розгляд індивідуальних претензій

У грудні  1991 року три кореянки – колишні “жінки для втіхи” – подали позов до Токійського окружного суду з вимогою до японського уряду про відшкодування збитків, заподіяних їм під час війни. Пізніше до них приєдналося багато інших кореянок, які теж були жертвами цих порушень. Фактично, це порушило суспільний та політичний процес дискусій щодо компенсації цим жінкам.

Однак попри те, що японський уряд і парламент, в тому числі в особі прем’єр-міністра Томіїчі Мураями, кілька разів приніс вибачення «жінками для втіхи», Японія всіляко уникала виплати офіційної компенсації цим жінкам. Тривалий час вона здійснювалися через спеціально створений державно-приватний «Азійський жіночий фонд» (Asian Women Fund), який фінансувався за кошти приватних осіб спільно з урядом Японії.

Протягом 1994-2007 рр. 61 колишня корейська «жінка для втіхи» отримала компенсацію у розмірі близько $42 000 за рахунок фонду, а ще 142 жінки – від уряду Південної Кореї. Тим не менше, багато колишніх «жінок для втіхи» відмовлялися від цієї компенсації, називаючи її «неофіційною».  Ситуацію ще більше загострила заява прем’єр-міністра Японії Сіндзо Абе у 2007 році про відсутність доказів сексуальної експлуатації «жінок для втіхи», хоч згодом і приніс вибачення з цього приводу.

Формально це питання було врегулювано між Південною Кореєю та Японією в угоді від 28 грудня 2015 року. Згідно з нею, Японія погоджувалася виплатити  близько $8,7 млн у фонд підтримки «жінок для втіхи», які вижили. Натомість Південна Корея погоджувалася утримуватися в подальшому від публічної критики з цього приводу.

Це рішення викликало хвилю обурення і згодом було подано низку позовів від імені «жінок для втіхи» до уряду Південної Кореї через те, що уряд анулював право вимоги жертв про компенсацію, уклавши Угоду 2015 року, та продовжуючи вимагати відшкодування від Японії. Центральний окружний суд Сеула у 2018 році відхилив претензію до корейського уряду, хоч і визнав, що Угоді «бракує прозорості», однак у 2021 році поставновив, що уряд Японії повинен виплатити позивачкам компенсацію в розмірі близько $91 300 кожній. Японський уряд відмовився виконувати це рішення, пославшись на суверенні імунітети держав, і в подальшому наполягав, що це питання є вирішене і закрите.

Чому цей кейс важливий для України

Приклад компенсації «жінкам для втіхи» важливий для України в контексті двох основних висновків. У першому випадку, слід дуже обережно підходити до зобов'язань у рамках багатосторонніх та двосторонніх домовленостей із тим, щоб не порушити чи анулювати право постраждалих на компенсацію.

При цьому мова йде про різні групи постраждалих: як потерпілих від насильства під час конфлікту, так і тих, які зазнали інших моральних чи матеріальних втрат. У зв'язку із цим слід дуже ретельно підійти до оцінки шкоди та збору фактів і доказів, а також їх систематизації, щоб виключити можливість неврахування інтересів тих чи інших постраждалих або ж замовчування фактів скоєння злочинів.

І головне – в усіх обставинах слід намагатися досягнути  повної та справедливої компенсації, яка включатиме у себе як матеріальну – виплату фінансової компенсації чи реституцію, так і моральну – вибачення і визнання вини – складову, або ж створити умови для досягнення цього. Без цього рани, заподіяні конфліктом суспільству та жертвам злочинів, будуть ще довго кровоточити і викликати публічні дискусії на національному та міжнародному рівні.

Матеріал підготовано за підтримки Міжнародного фонду "Відродження" у рамках проєкту "#Compensation4UA/Відшкодування воєнних збитків для України. Фаза ІІ: забезпечення ефективності механізмів національному і міжнародному рівні".

Фото: By Lemon A E (Sergeant), No 9 Army Film & Photographic Unit.
This photograph SE 5226 comes from the collections of the Imperial War Museums., Public Domain, https://commons.wikimedia.org/w/index.php?curid=27680238