Авторка: Христина Думич, адвокатка

Відшкодування воєнних збитків дуже часто сприймається як винятково зобов’язання сторони, яка розв’язала агресію та винна у скоєнні міжнародних злочинів. Водночас держава, яка постраждала від агресії, теж має зобов’язання створити такі механізми, які б забезпечили вчасну і повну компенсацію потерпілим. В іншому випадку процес відшкодування буде багато десятиліть викликати тертя в суспільстві. Прикладом цього може бути відшкодування воєнних збитків мешканцям острова Гуам, яких вони зазнали під час Другої світової війни.

Передісторія

Острів Гуам, розташований у Тихому океані, з 1898 року перебуває у володінні Сполучених Штатів і на час вступу США у Другу світову війну в грудні 1941 року за захист острова відповідало Військово-морське міністерство. Практично одразу після нападу на Перл-Гарбор японські війська вторглися на Гуам, і його окупація тривала майже три роки — з грудня 1941-го по липень 1944 року.

Корінне населення Гуаму – чаморро — зазнавало жорстокого переслідування з боку окупаційної адміністрації. Людей зганяли на примусові роботи, їх ув’язнювали і катували, карали, якщо вони не віталися з японськими офіцерами і чиновниками. Офіційне використання мови чаморро було заборонене. Крім того, чаморро зазнали майнових втрат як під час захоплення, так і в ході звільнення острова.

Після завершення війни, 15 листопада 1945 року Конгрес США прийняв Закон «Про обґрунтовані претензії Гуаму» (The Guam Meritorious Claims Act), за яким міністр військово-морських сил отримував повноваження розглядати та врегульовувати претензії за збитки, заподіяні мешканцям острова під час японської окупації, розміром до $5000. Претензії на більшу суму потребували рішення Конгресу.

Для виконання цього Закону Військово-морське міністерство видало 6 травня 1946 року спеціальне розпорядження, і з цієї дати розпочався строк для подання заяв, який завершився 1 грудня того ж року. Хоча предметом претензій, згідно із Законом, могли бути тільки майнові втрати, відбувався також і збір претензій щодо іншої шкоди (смерть, каліцтво та ін.), заподіяної мешканцям Гуаму, рішення щодо задоволення яких теж мав прийняти Конгрес США.

У 1947 році було створено спеціальну комісію на чолі з Ернестом М. Гопкінcом, президентом Дартмутського коледжу в 1916–1945 рр., яка мала завдання оцінити, наскільки ефективно військово-морське відомство управляє територіями Гуаму і Американського Самоа. У своєму звіті — т.зв. Звіті Гопкінса (The Hopkins Report) — група зазначила, що розгляд заяв про відшкодування збитків і прийняття рішень відбувалися повільно і неефективно, притому що період подання заяв був дуже короткий. Проте висновки Комісії не були взяті до уваги.

Компенсація гуамцям обмежилася майновою шкодою, а у 1951 році США уклали мирний договір з Японією, у якому містилося положення про відмову від подальших претензій щодо репарацій. Фактично тим самим повторилася ситуація із відшкодування південнокорейським «жінкам для втіхи» — офіційною позицією американського уряду на десятиліття стала відмова у подальшому розгляді питань про відшкодування мешканцям Гуаму.

Пошук вирішення проблеми

Однак питання компенсації обговорювалися на самому острові і в 1967 та 1972 роках законодавчий орган острова розглядав законопроєкти, які ініціювали висунення претензій про відшкодування до Японії, які не були розглянути в силу браку повноважень законодавчого органу Гуаму. А у 1980-х вийшов т.зв. Звіт Бамби (Bamba Report), названий іменем одного з його авторів – сенатора від Гуаму Джорджа Бамби, в якому було зафіксовано сотні свідчень осіб, які пережили окупацію, про знущання, яких вони зазнали.

Гостроти ситуації додало те, що мешканці Гуаму сприймали заподіяну їм шкоду під час війни не просто як наслідок дій Японії, а як порушення Штатами обов’язку захистити острів у разі агресії. Тому в загальному сприйнятті відмова від репарацій з боку Японії не означала того, що США не зобов’язані виплатити їх самостійно.

“У той час [окупації], коли народ чаморро переживав це, було відчуття, що США покинули, і це почуття не зникло”, — наголошував Роберт Андервуд, представник Гуаму в Палаті представників Конгресу США у 1993–2003 роках.

Ситуація ускладнилася у 1971 році, коли вступив у дію Закон «Про претензії Мікронезії» (Micronesian claims act). Цей закон створював для мешканців інших тихоокеанських острівних територій США кращі умови щодо відшкодування воєнних збитків, ніж Закон «Про обґрунтовані претензії Гуаму».

З того часу і до початку 2000-х років до Конгресу США було внесено близько півтора десятка законодавчих ініціатив, спрямованих на забезпечення справедливого відшкодування гуамцям. Однак остаточне врегулювання цього питання розпочалося у 2002 році зі створення Комісії щодо воєнних претензій Гуаму (Guam War Claims Commission). Її рекомендації у 2004 році були відображені у Законі «Про визнання вірності Гуаму під час Другої світової війни» (Guam World War II Loyalty Recognition Act). Розгляд цього законопроєкту в Конгресі тривав досить довго, але врешті, у грудні 2016 року, він був прийнятий і підписаний Бараком Обамою.

Приймання і опрацювання претензій тривало з червня 2017-го по червень 2018 року, а процес виплати компенсацій, після залагодження технічних процедур, розпочався у січні 2020 року і тривав до лютого 2023-го. Було задоволено 243 претензії на загальну суму бл. $2,23 млн двом категоріям потерпілих: спадкоємцям осіб, які загинули під час окупації та звільнення острова, та потерпілим від тортур, примусової праці, сексуального насильства, які були живі на момент вступу в дію Закону «Про визнання вірності Гуаму під час Другої світової війни», та їх спадкоємцям.

Висновки для України

Ключовим висновком, який має врахувати Україна із прецеденту відшкодування мешканцям Гуаму, є те, що висунення претензій про відшкодування не слід обмежувати ЛИШЕ майновою складовою. Дуже часто потерпілі не зазнають матеріальних збитків (як-от втрати власності), однак їх фізичні та душевні страждання можуть мати не менше, а то й більше значення.

Завдання українського уряду — напрацювати і забезпечити комплексний підхід до відшкодування збитків потерпілим українцям, де немайнові збитки були б належно враховані.

Варто забезпечити достатні і розумні строки для подання претензій і їх розгляду. В історії Гуаму і в процесі відшкодування 1946 року, і в процесі 2016–2023 років ці строки (півроку і рік відповідно) не були достатніми. Слід врахувати і те, що жертви насильства часто можуть приховувати свої страждання, і уряд має створити юридичні і психологічні процедури, які б дозволили встановити всі факти і компенсувати їх та залікувати шкоду, заподіяну агресією.

І нарешті, слід уникати створення таких умов, за яких певна група потерпілих почувалася б недооціненою або ж дискримінованою поряд з іншими, як це було у випадку мешканців Гуаму і Мікронезії. Інакше це тільки загострило б рани, яких завдав воєнний конфлікт суспільству в цілому і соціальній групі зокрема, та не сприяло б створенню повною мірою справедливого механізму відшкодування.

Матеріал підготовано за підтримки Міжнародного фонду "Відродження" у рамках проєкту "#Compensation4UA/Відшкодування воєнних збитків для України. Фаза ІІ: забезпечення ефективності механізмів національному і міжнародному рівні".