Проблема відшкодування воєнних збитків не є новою для України. Вона вже поставала у попередні історичні періоди, зокрема в ході Визвольних змагань 1917 – 1921 рр.

Збитки, заподіяні українцям у ході бойових дій, які у 1917-1921 рр. проходили на українській землі, кваліфікувалися урядом Української Народної Республіки (УНР) як фактичні підстави для отримання Україною репарацій. Їх планувалося згодом вимагати у держав, представники яких завдали цієї шкоди: Росії (дії більшовиків і денікінців), Німеччини (в ході німецької окупації у 1918 році), Румунії, Польщі та ін.

І хоча до практичних кроків із цією метою із об’єктивних історичних причин справа не дійшла, проте були вжиті окремі заходи для забезпечення фіксування збитків.

Зокрема, такою стала інструкція “Як забезпечити своє право на відшкодовання за понесені населенням втрати під час походів на Україну ріжних чужинецьких військ”, опублікована у 1921 році в місті Тарнув у Польщі у видавництві “М. Свій: С.У.Д.”. Видання було здійсненне під гаслом “З рук до рук, з хати до хати”, що свідчить про те, що ця інструкція мала масово поширюватися та передаватися.

Власне інструкція складається із трьох частин.

У першій, вступній, йшлося про обґрунтування права України та українців на відшкодування збитків, зокрема наголошувалося на потребі фіксування завданої шкоди: «Треба самому дбати за себе. Треба добре знати хто, коли і в чому тебе скривдив. Треба кожну таку кривду списати на папері».

Автори інструкції наголошували, що вона є «братерською порадою» з метою, щоб «Український нарід одержав відшкодування за заподіяні йому кривди…”, і “коли ми здобудемо свою державу, коли ми заставимо рахуватися з собою як з міцною силою» була можливість пред’явити «рахунки до всіх тих, хто нас кривдив, хто руйнував наше господарство, хто намагався нівечити наш добробут, загарбавши тепер наше добро».

При цьому вони визнавали і усвідомлювали, що станом на 1921 рік, коли радянська окупація була встановлена на більшій частині сучасної території України, ця перспектива не є близькою: «Може ми з Вами і не доживемо до того часу, коли повернуться нам наші шкоди, але діти наші… позискають з тих вимог і, повернувши собі відшкодування, здобудуть нові засоби для того, щоб енергійніше працювати над ущасливленням свого побуту».

Щоб досягнути цього, інструкція закликала ретельно списувати «всі шкоди, поки ще не загибли ті, хто має шкоду, або ті, хто може бути свідком заподіяної шкоди».

У другій частині містилися практичні вказівки щодо складання протоколів про завдану шкоду, які після «повороту Уряду У.Н.Р.» мали бути передані українській владі. Як пріоритетні категорії шкоди, які підлягали фіксуванню, визначалися шкоди, заподіяні безпосередньо державі (“скарбові У.Н.Р.”) та інтересам вдів і сиріт.

У подальшому ці протоколи мали бути передані представникам української влади після її відновлення в Україні. Вони мали бути опрацьовані і покладені в основу майбутніх вимог України про відшкодування збитків.

Самі протоколи повинні були складатися у двох примірниках, один з яких після повернення УНР слід було передати владі, а інший зберігати у себе. До них включалися свідчення постраждалих і свідків і зазначалися дані про те ким, коли і де було складено протокол, кого було допитано та які факти було встановлено. Слід було вказати обставини заподіяння шкоди, дані про знищене, втрачене чи пошкоджене майно та його вартість, та інформацію про докази і їхнє місцезнаходження.

Наголошувалося, що до складання протоколу і "з'ясування вартості шкоди", за необхідності, слід залучити понятих та експертів ("знаючих людей").

Нарешті третя частина містила зразки таких протоколів, які мали бути наочним свідченням для населення України, як їх складати.

Зрозуміло, що практичних наслідків заходи УНР із відшкодування збитків в умовах окупації та поділу України між різними державами не мали. Так само невідомо, чи були факти фіксації збитків на основі вказаної інструкції, і малоймовірно, що вона в принципі використовувалася.

Проте цей документ є важливим свідченням, що і на тому етапі формування української державності відшкодування збитків і право України та українців на отримання репарацій визнавалися як важливий напрям урядової політики. Також він демонструє доказовий підхід, який планувалося застосувати з цією метою. У ньому можна знайти приклади того, що зараз називають «підходом, орієнтованих на постраждалих (пріоритетність інтересів вдів і сиріт) та багато інших прогресивних речей.

І він є нагадуванням для українського уряду, громадянського суспільства та експертного середовища, що необхідно докласти усіх зусиль задля забезпечення відшкодування збитків, заподіяних російською агресією.

Висловлюємо вдячність ресурсу www.diasporiana.org.ua за розміщення у вільному доступі інструкції “Як забезпечити своє право на відшкодовання за понесені населенням втрати під час походів на Україну ріжних чужинецьких військ”. Підтримати ресурс можна за посиланням.

Автор: Іван Городиський