Хоча питання відшкодування Україні збитків від російської агресії на міжнародно-правовому рівні почало активно обговорюватися після 24 лютого, це питання порушувалося на різних етапах історії української державності. Зокрема, відповідні напрацювання зробив уряд Української Народної Республіки та українські правники, які жили й працювали в еміграції.

Одним із правників, який у своїх працях висловлював погляди щодо відшкодування збитків у міжнародному праві, зокрема за наслідки агресії, був Борис Вітошинський (1914–1991). 

Уродженець Тернопільщини, він вивчав право у Варшавському університеті та тісно співпрацював з українським політичним підпіллям того часу. Під час Другої світової війни був в’язнем нацистських концтаборів, а згодом емігрував. Вже в еміграції захистив дисертацію в Українському Вільному Університеті в Мюнхені, де пізніше працював на посаді професора.

Власні погляди на питання відшкодування збитків за міжнародним правом та його концепцію він сформулював у праці «Міжнародне публічне право», яку було видано у 1983 році.

З точки зору Вітошинського, відшкодування збитків є міжнародно-правовим зобов’язанням, одним із видів якого є репарації – «воєнні відшкодування, які може вимагати безправно нападена держава від держави напасника».

Учений підкреслював, що той суб’єкт міжнародного права, який несе відповідальність за завдані збитки, «має обов’язок дати відшкодування покривдженим і пошкодованим». Ця відповідальність настає не тільки за дії безпосередньо держави, а й за дії її органів та фізичних осіб, які діяли від її імені.

Метою відшкодування, на його думку, мало б бути «повернення стану з-перед завдано шкоди».

Він розглядав три основні форми відшкодування:

• Реституцію – «повернення забраних чи знищених речей».
• Компенсацію як грошове відшкодування, яке «відповідає заподіяним втратам».
• Сатисфакцію у випадку нематеріального відшкодування.

При цьому реституція була для нього пріоритетною формою, а компенсація мала застосовуватися лише тоді, якщо «не можна привернути стан з перед завданої шкоди».

У випадку третьої форми – нематеріального відшкодування – Вітошинський вважав, що воно має здійснюватися у вигляді офіційної заяви з боку винної держави із запевненнями, що вона «жаліє за заподіяні кривди», а також у вигляді притягнення до відповідальності винних у розв’язанні агресії та заподіянні збитків органів та осіб.

Крім безпосередньої вартості збитків, дослідник включав до обсягу відшкодування також втрачену вигоду – «заробітки пошкодованої сторони», які вона могла б отримати, якби не стала жертвою незаконних дій держави, винуватої у порушенні права. Також він враховував пеню – «втрати за недосягнені заробітки». Щодо пені, то він пропонував прив’язувати її розмір до відсоткових ставок за державними цінними паперами.

Окрему увагу Вітошинський приділяв питанню позовної давності («передавнення») у випадку відшкодування збитків за міжнародним правом. Він вважав, що практика органів міжнародного правосуддя свідчить: така давність може становити 20–30 років з моменту скоєння міжнародного протиправного діяння.

Концепція відшкодування Бориса Вітошинського не є універсальною і всеохопною. Проте вона є важливою пам’яткою української правничої думки, присвяченою цій проблемі. Важливо також те, що автор у своїх дослідженнях і формулюваннях був незалежним, не піддавався впливу партійної ідеології, яка панувала в СРСР, та вільно працював із провідними науковими джерелами того часу.

Дослідження таких пам’яток дозволяє сформувати історичну та ціннісну основу для розвитку сучасної української доктрини міжнародного права у цій сфері, а також сприяє усвідомленню її самодостатності в теоретичній та практичній роботі в цьому напрямку.

Автор: Іван Городиський

Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду "Відродження" у рамках проєкту "#Compensation4UA/Відшкодування воєнних збитків для України. Фаза IV: пошук рішень окремих питань щодо забезпечення відшкодування".