Автор: Маркіян Бем 

У ході процесу блокування та стягнення підсанкційних російських активів виникає низка юридичних проблем. У попередньому матеріалі ми розглядали проблематику, пов’язану із блокуванням активів. У цій публікації хочемо торкнутися питання захисту прав третіх осіб, які є співвласниками таких активів.

Позиція ВАКС у справі щодо конфіскації активів Михайла Шелкова

Уперше Cуду довелося зіткнутись із такою ситуацією у рішенні Апеляційної палати ВАКС у справі № 991/6606/22 щодо стягнення активів російського олігарха Михайла Шелкова. У ній корпоративні права на три українські товариства, зокрема і ТОВ «Демурінський гірничо-збагачувальний комбінат», належали кіпрській компанії «Лімпієза Лімітед». При цьому 75% статутного фонду компанії «Лімпієза Лімітед» належало компаніям, підконтрольним Михайлу Шелкову, а 25% - компанії «Болатіко Лімітед». Остання належала громадянці України, яка придбала корпоративні права у вигляді 1 250 акцій (25% статутного фонду «Лімпієза Лімітед») у 2019 році за бл. 4,2 млн дол. США. 

За змістом рішення Апеляційної палати ВАКС у цій справі, ані вартість вказаної транзакції, ані її законність під сумнів не ставились. Більше того, встановлюючи факт нікчемності та фіктивності правочину щодо відчуження компанією Михайла Шелкова корпоративних прав у вигляді 3 750 акцій (що відповідає 75% статутного фонду «Лімпієза Лімітед») 20 лютого 2022 року суди виходили з того, що ціна угоди (3 750 євро) була очевидно занижена, відштовхуючись від вартості угоди від 24.06.2019 року.

Апеляційна палата ВАКС постановила стягнути в дохід держави 100% частки в статутному капіталі всіх українських товариств, які належать компанії «Лімпієза Лімітед». Таким чином, у дохід держави окрім активів, які належать підсанкційному олігарху, було стягнуто активи, належні непідсанкційній особі - громадянці України.

Заради справедливості варто зазначити, що саме цій особі напередодні повномасштабного вторгнення - 20 лютого 2022 року - Михайло Шелков намагався фіктивно відчужити 75% статутного фонду компанії «Лімпієза Лімітед». Тому є значна ймовірність того, що вказана особа могла виконувати роль інструмента олігарха. Однак, ані вказаних обставин, ані питання щодо законності втручання у майнові права третьої (непідсанкційної) особи Апеляційна палата ВАКС не досліджувала.

Разом з тим, вказана ситуація піднімає ширшу проблему – дотримання прав третіх осіб у ході стягнення в дохід держави активів підсанкційних осіб.

Повертаючись до рішення Апеляційної палати ВАКС слід зазначити, що більш конкретно свою позицію з приводу вказаного питання Суд все-таки виклав у рішенні в справі Шелкова:

«42.При цьому для правильного вирішення справи також має значення про стягнення якого саме опосередковано контрольованого активу (активів) перед судом ставить питання позивач: виключно корпоративних прав (частки в статутному капіталі товариства) та/чи підконтрольного такому товариству підприємства. У разі доведення позивачем наявності впливу (зв`язку) відповідача виключно на прийняття рішень іншим учасником (акціонером) товариства без можливості вирішення долі підконтрольних такому товариству активів, стягненню підлягатиме тільки частка такого іншого (підконтрольного) учасника. У разі ж якщо позивачем буде доведено наявність опосередкованого (через пряме або опосередковане володіння часткою в статутному капіталі товариства) впливу відповідача на фактичну та юридичну долю активів такого товариства (у тому числі підприємств), стягненню мають підлягати і такі активи. Ключовим питанням в ході такої перевірки має бути встановлення порядку прийняття рішень органами управління товариством відповідно до закону та статутних документів. 

43.Інтереси інших осіб (зокрема, міноритарних акціонерів), які можуть бути порушеними в результаті застосування санкції у виді стягнення активів в дохід держави, можуть захищатися за межами адміністративної справи про застосування цієї санкції засобами приватного права.»

Коротко її можна підсумувати так: якщо бенефіціарний власник володіє часткою у товаристві і через неї чинить вирішальний вплив на «на фактичну та юридичну долю активів такого товариства», то стягненню підлягає все майно такого товариства. Якщо в інших акціонерів виникнуть заперечення з цього приводу, вони можуть захищати свої права за межами адміністративної справи «засобами приватного права».

Очевидно, в тому числі з рішення Апеляційної палати, що такими акціонерами можуть бути особи, які не перебувають під санкціями і не мають жодних вагомих зв’язків із Російською Федерацією. Це можуть бути, в тому числі, і громадяни України, щодо яких санкції не можуть бути застосовані, крім випадків їх причетності до терористичної діяльності (див. ч. 2 ст. 1 Закону України «Про санкції»).

Слід одразу зазначити, що такий підхід, на жаль, обумовлений положеннями чинного законодавства, а саме: Закону України «Про санкції». Так, згідно з ч.7 ст.283-1 КАСУ, у справах щодо стягнення у дохід держави за результатами розгляду позовної заяви Вищий антикорупційний суд ухвалює одне з таких рішень: 

1) про застосування до фізичної або юридичної особи санкції, передбаченої пунктом 1-1 частини першої статті 4 Закону України "Про санкції"; 

2) про відмову у задоволенні позову.

Таким чином, у Суду немає достатньо широких повноважень: він може або стягнути майно в дохід держави, або ні. Якщо підсанкційна особа чинить вирішальний влив на долю майна, наприклад у випадку володіння 50%+ акцій підприємства, Суду не залишається нічого іншого, крім як стягнути в дохід усі 100%. 

Наразі варто зазначити, що такий підхід має два очевидні недоліки.

По-перше, суд зазначив, що треті особи «можуть захищатися за межами адміністративної справи про застосування цієї санкції засобами приватного права». При цьому, що мається на увазі під «засобами приватного права» - незрозуміло. Наразі не існує якоїсь визначеної судової чи несудової процедури компенсації збитків, завданих стягненням активів у дохід держави через санкції. Постановляючи рішення про стягнення активу в дохід держави, суд де-факто констатує, що актив контролюється підсанкційною особою. За таких умов, оцінюючи збитки, завдані таким рішенням, інший суд фактично переглядатиме висновки ВАКС, що не є добре з точки зору принципу «остаточності» судового рішення. Загалом, видається малоймовірним, щоб якийсь суд вдався до такого перегляду. 

По-друге, сам підхід, за якого тягар здійснення пошуку ефективних засобів захисту своїх прав, ініціювання якихось окремих судових проваджень та доведення своєї непричетності до діяльності підсанкційних осіб покладається на власника майна, є неправильним. Більше того, такий підхід суперечить підходам ЄСПЛ у справах, які стосуються стягнення у дохід держави майна добросовісних власників, які будуть розглянуті нижче. 

Практика ВАКС у інших справах

Можливо, справа щодо конфіскації активів Михайла Шелкова не найкращий приклад (існують сумніви щодо номінального статусу міноритарія), однак вона дає розуміння того, на які труднощі використання державою санаційного механізму можна наштовхнутися у майбутньому.

Хоча є і позитивні зрушення у цьому напрямку. У справі № 991/1914/23 щодо активів батька та сина Ротенбергів та ін., підсанкційні особи володіли мажоритарним пакетом часток в українському товаристві, яке володіло торговим центром «Ocean Plaza». Третиною часток у вказаному товаристві володів непідсанкційний громадянин України. Виходячи з положень національного законодавства та позиції, викладеної у рішенні Апеляційної палати у справі щодо конфіскації активів Михайла Шелкова, ВАКС міг би стягнути у дохід держави 100% корпоративних прав товариства: як частку підсанкційних осіб, так і непідсанкційних.

Вочевидь, спочатку так і планувалось, оскільки в рамках пов’язаного законодавства було накладено арешт на 100% корпоративних прав. Однак у подальшому арешт з частки українського бізнесмена було знято, а Міністерство юстиції України звернулося з позовом про стягнення у дохід держави лише частки підсанкційних осіб. 

Однак така можливість існувала лише за рахунок того, що частки підсанкційних та непідсанкційних власників були розділені на національному рівні. Якби розподіл був на рівні кіпрської компанії, скоріш за все, розвиток подій був би аналогічним справі № 991/6606/22.

Практика Європейського суду з прав людини

Попри те, що у практиці ЄСПЛ небагато справ щодо конфіскації активів як санкції, ЄСПЛ має великий досвід в аналізі справ щодо цивільної (адміністративної) конфіскації активів осіб, причетних до організованої злочинності, наркоторгівлі та корупції[1]. У таких справах Держава, на думку ЄСПЛ, володіє дуже широкою свободою розсуду щодо того, які заходи необхідно вжити для захисту суспільних інтересів. За аналогією принципи, викладені у вказаній категорії справ, можуть застосовуватись і до національного закону про санкції.

Як уже йшлося вище, особливо складним є питання, наскільки належним є покладання на самих власників майна тягаря здійснення пошуку ефективних засобів захисту своїх прав. Вони змушені ініціювати окремі судові провадження та доводити свою непричетність до діяльності підсанкційних осіб. Якщо аналізувати практику ЄСПЛ, то найбільш доречними видаються два рішення проти України у справах Batkivska Turbota Foundation v. Ukraine (заява № 5876/15, п. 63) та East/West Alliance Limited v. Ukraine (заява № 19336/04, п. 212). 

У справі Batkivska Turbota Foundation v. Ukraine суди визнали недійсною угоду купівлі-продажу організацією-заявником майна (санаторію), яке колись належало Федерації профспілок України. Таким чином, майно було повернуто у власність держави. ЄСПЛ констатував порушення прав організації-заявника у зв’язку з тим, що, по-перше, на момент звернення прокуратурою з позовом до суду організація-заявник вже тривалий час володіла майном, по-друге, реальної потреби у вказаному майні в держави не було, і по-третє, організація-заявник не отримала жодної компенсації. 

Однак у цій справі особливої уваги заслуговує позиція ЄСПЛ щодо аргументу держави про те, що організація-заявник, після того як у неї було вилучено вказане майно, могла ініціювати окреме судове провадження з метою отримання компенсації. У цій частині Суд зазначив, що «вимагати у заявника звертатись з позовом про відшкодування збитків до УПО (авт. продавець майна) – чи в рамках провадження проти заявника (авт. провадження, ініційованого прокуратурою) чи шляхом подачі окремого позову до УПО – покладатиме надмірний тягар для нього». 

У справі East/West Alliance Limited v. Ukraine ЄСПЛ досяг схожих висновків за інших обставин. У рамках кримінального провадження на майно компанії-заявника (літаки) було накладено арешт. Згодом прокуратура визнала арешт незаконним та декілька разів надавала вказівку повернути літаки. Пізніше компанія-заявник ініціювала судове провадження з метою повернення літаків. Суди задовольнили позов компанії. 

Незважаючи на всі вказані заходи, майно так і не було повернуто компанії-заявнику. З приводу вказаного судового провадження, яке довелось ініціювати Компанії, ЄСПЛ зазначив, що «втручання у право власності компанії заявника у даній справі не повинне розглядатись лише як результат тривалого невиконання остаточного судового рішення на її користь. Необхідність для компанії-заявника ініціювати вказане провадження для того, щоб повернути майно, яке цілком законно належало їй, є саме по собі свідченням порушення її прав за статтею 1 Протоколу № 1».

У справі щодо конфіскації активів Михайла Шелкова міноритарний акціонер не перебував під санкціями і законність набуття ним права власності на корпоративні права в українських активах не ставилась під сумнів. За таких обставин, виходячи із перелічених вище рішень ЄСПЛ, очевидно, що якщо для цього немає вагомих перешкод, компенсація збитків, завданих третій особі, повинна здійснюватися у рамках того ж провадження, у рамках якого здійснюється вилучення майна підсанкційних осіб.

Окрім того, тут слід звернути увагу на ще один, останній, висновок, який можна зробити із вказаних рішень ЄСПЛ. У справі Batkivska Turbota Foundation v. Ukraine в п. 47 ЄСПЛ аналізував позицію Уряду щодо невичерпання організацією-заявником національних засобів захисту. ЄСПЛ вказав, що на національному рівні не було доступних заявнику засобів захисту. Одним із ключових аргументів на користь такого висновку було те, що жоден із наявних механізмів не передбачав можливості повернення саме вилученого майна. 

У зв’язку з цим Суд нагадав, що «засіб захисту, що не здатен забезпечити поновлення права власності, не потрібно вичерпувати в цілях ч. 1 ст. 35 Конвенції. Будь-яка отримана заявником компенсація завдяки використанню такого засобу захисту може братись до уваги виключно в контексті оцінки пропорційності втручання та визначення розміру матеріальних збитків у разі констатації порушення статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції (див. також рішення у справах Gladysheva v. Russia, заява № 7097/10, пп. 60-62, та Andonoski v. The former Yugoslav Republic of Macedonia, заява № 16225/08, пп. 22-23)».

Висновки

Ігнорування захисту майнових прав третіх осіб у ході конфіскації російських активів не піде на користь санкційній політиці, оскільки підстав для вилучення у таких осіб належних їм активів немає. Тому вони мають усі шанси вимагати компенсації завданих їм збитків якщо не на національному рівні, то у ЄСПЛ. 

Аналіз вказаних рішень ВАКС та ЄСПЛ дозволяє стверджувати, що суд, який приймає рішення щодо застосування санкції у вигляді звернення активів у дохід держави, повинен мати можливість, у разі необхідності, за власною ініціативою:

• по-перше, розглянути питання втручання у права третіх осіб;
• по-друге, присудити на їх користь компенсацію збитків, спричинених застосуванням санкції;
• по-третє, дослідити можливість повернення майна третім особам і в разі необхідності зробити це. 

За обставин справи щодо конфіскації активів Михайла Шелкова суд міг би, наприклад, забрати 100% корпоративних прав на українські активи та у тому ж рішенні компенсувати іншому власнику вартість активів у межах 25%.

Видається, що найбільш складними в цьому контексті є справи щодо стягнення  корпоративних прав у юридичних особах, власниками яких є інші юридичні особи, які зареєстровані в іноземних юрисдикціях, і власниками часток у яких є як підсанкційні, так і непідсанкційні особи. 

Матеріал підготовано за підтримки Міжнародного фонду "Відродження" у рамках проєкту "#Compensation4UA/Відшкодування воєнних збитків для України. Фаза ІІ: забезпечення ефективності механізмів національному і міжнародному рівні".

[1] Gogitidze and Others v. Georgia, no. 36862/05, 12 May 2015; Arcuri v. Italy (dec.), no. 52024/99, ECHR 2001 VII; та Butler v. the United Kingdom (dec.), no. 41661/98, ECHR 2002 VI.