Українські суди почали розглядати справи щодо відшкодування збитків, завданих збройним конфліктом, майже одразу після початку російської агресії у 2014 році. Проте до початку повномасштабного вторгнення суди переважно відмовляли у задоволенні таких позовів.

Ситуація змінилася після 24 лютого 2022 року та ухвалення двох постанов Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду (КЦС ВС) від 14 квітня та 18 травня 2022 року, якими було визнано можливість відступу від принципу суверенного (юрисдикційного) імунітету у випадку держави-агресора. Відтоді судова практика зазнала кардинальних змін: у переважній більшості випадків позови почали задовольнятися як на користь фізичних осіб, так і юридичних осіб (бізнесу), а суми відшкодування подекуди сягають сотень мільярдів гривень.

Згідно з даними Opendatabot, станом на квітень 2025 року українські суди винесли 1 482 рішення у справах щодо відшкодування збитків, завданих збройною агресією, і ця кількість постійно зростає. Якщо у 2022 році таких рішень було лише 52, то лише за перші місяці 2025 року вже ухвалено 213 рішень. У 93% випадків суди повністю або частково задовольнили позовні вимоги. Найбільша присуджена сума відшкодування для фізичних осіб становить 328 млн грн, а для бізнесу – 180 млрд грн.

Попри очевидні моральні й емоційні мотиви, що лежать в основі ухвалення судових рішень про відшкодування збитків – бажання покарати агресора та забезпечити справедливість для постраждалих – виникла ситуація, яка, як уже зазначалося в окремих дослідженнях, перетворює таку практику на проблему для самих постраждалих, суспільства й держави через неможливість реального виконання цих рішень.

Водночас не варто покладати всю відповідальність за ситуацію виключно на суддів. В умовах війни, коли позивачами є постраждалі громадяни, а відповідачем – держава-агресор, суди змушені здійснювати правосуддя без будь-яких змін у матеріальному чи процесуальному законодавстві. Це призводить до ухвалення рішень, які є морально виправданими, але по суті – юридично невиконуваними.

Проблеми виконання рішень

На сьогодні не існує жодного очевидного механізму для їх виконання. Росія не визнає ці рішення й буде заперечувати проти них. Ефективних юридичних або політичних інструментів змусити її до виконання не існує, і це питання, ймовірно, не стане предметом жодних майбутніх переговорів про політичне врегулювання.

Виконання рішень в Україні також наразі неможливе – насамперед через відсутність достатньої кількості російських суверенних активів на території держави. До того ж немає визначеного рішення уряду щодо подальшої долі активів РФ, вилучених у межах національного механізму конфіскації.

Можливості виконання таких рішень за кордоном, на яких наполягають окремі юристи та експерти, залишаються дуже обмеженими. Іноземні суди зазвичай відмовляються брати ці справи до розгляду, посилаючись на доктрину суверенного (юрисдикційного) імунітету держав, яка захищає майно однієї держави від юрисдикції іншої. Навіть у тих рідкісних випадках, коли розгляд відкривається, питання прийнятності рішень українських судів ще належить вирішити.

З огляду на важливість суверенних імунітетів для стабільності міжнародної торгівлі та фінансової системи в умовах глобальної економіки, відступ від них щодо майна РФ виглядає малоймовірним. Винятком можуть стати резерви Центрального банку Росії, навколо можливості їх конфіскації як форми колективних контрзаходів уже формується міжнародний консенсус.

Крім того, Україна стратегічно обрала створення міжнародного компенсаційного механізму – Реєстру збитків, Компенсаційної комісії та Компенсаційного фонду — як основного інструменту забезпечення відшкодування завданої шкоди. Представники цього механізму вже неодноразово підтверджували, що рішення українських судів можуть слугувати доказом факту завданих збитків. Інші функції для цих рішень наразі не передбачені.

Ситуація, за якої кількість рішень про відшкодування збитків, завданих російською агресією, продовжує зростати – як зазначалося вище – створює низку серйозних викликів для України.

Насамперед, невиконання цих рішень або навіть затягування з їх виконанням підриває довіру до держави та судової системи. Така тенденція є особливо небезпечною в контексті повоєнної відбудови, що стане складним і кризовим періодом, коли країна потребуватиме максимальної суспільної консолідації.

Крім того, невиконання цих рішень може становити істотне порушення міжнародних зобов’язань України, зокрема за статтею 6 Європейської конвенції з прав людини. У майбутньому заявники, які не отримають присуджених сум, зможуть звернутися до Європейського суду з прав людини, який, імовірно, присудить їм сатисфакцію. Ці суми вже має сплачувати сама Україна.

Йдеться не про компенсацію збитків, спричинених Росією – адже Україна не несе відповідальності за її протиправні дії, - а саме про сатисфакцію за невиконання рішень українських судів.

Чилійський прецедент

Україні навряд чи вдасться уникнути необхідності вирішення проблеми (не)виконання цих рішень. Міжнародна практика свідчить: у подібних ситуаціях держава не може просто заперечити чинність таких рішень чи визнати їх нікчемними в односторонньому порядку.

Наприклад, після завершення режиму Аугусто Піночета в Чилі було запроваджено адміністративні механізми компенсації для жертв диктатури. Уряд Чилі через своїх представників заперечував право постраждалих на отримання компенсації в судовому порядку, посилаючись на відносно короткі строки позовної давності, передбачені Цивільним кодексом, а також на те, що відшкодування вже було надано в рамках адміністративних процедур.

Однак наприкінці 2014 року Верховний суд Чилі на пленарному засіданні ухвалив рішення про передачу відповідних справ з цивільної колегії до кримінальної. Це фактично нівелювало аргументи про позовну давність і відкрило можливість присудження компенсацій у судовому порядку, навіть якщо заявники вже отримували відшкодування через адміністративні механізми. 28 квітня 2015 року у справі Rol 23441-2014 за позовом Бернардо Меса Рубілара було ухвалене позитивне рішення, що закріпило цю практику.

Зрештою уряд Чилі був змушений погодитися з легітимністю та необхідністю виконання цих рішень, що було публічно підтверджено міністром юстиції Чилі Луїсом Кордеро у серпні 2024 року.

Рекомендації та висновки

На жаль, наразі відсутні ознаки діалогу між українською судовою та виконавчою гілками влади щодо вирішення цієї проблеми. 

Для ефективного розв’язання цієї проблеми українському уряду необхідно ініціювати підготовку узгодженого підходу, який, з одного боку, враховуватиме законні інтереси постраждалих, а з іншого – забезпечуватиме баланс із інтересами суспільства та відповідатиме логіці створюваного міжнародного компенсаційного механізму.

Як ключові елементи такого вирішення можна запропонувати наступні:

1. Постраждалим, які отримали рішення українських судів, має бути запропонована альтернатива. Держава повинна надати таким особам фіксовану суму відшкодування (lump sum), яка розраховується як приблизний розмір сатисфакції, яку вони могли б отримати за рішенням Європейського суду з прав людини.

Натомість позивачі погоджуються на застосування регресної формули «уступки права вимоги», яка пропонувалася ще на початку збройної агресії: отримуючи компенсацію, постраждалі передають державі право вимоги до Російської Федерації у тій частині, в якій їм була виплачена компенсація. Якщо ж у майбутньому – наприклад, у межах міжнародного компенсаційного механізму – буде отримано більшу суму, потерпілі матимуть право на отримання різниці.

Участь у такому механізмі зможуть взяти лише ті постраждалі, які отримали судове рішення про відшкодування збитків не пізніше дати набрання чинності відповідними законодавчими змінами або іншої дати, встановленої законом.

Джерелом фінансування цих виплат, можуть стати кошти, отримані від активів, конфіскованих Вищим антикорупційним судом (ВАКС) в рамках національного конфіскаційного механізму.

У випадку відмови від такої пропозиції, постраждалі зберігають право намагатися самостійно виконати рішення суду або на звернення до Європейського суду з прав людини зі скаргою проти України.

2. Внести зміни до матеріального та процесуального законодавства, які б комплексно врегулювали питання виконання рішень українських судів щодо відшкодування шкоди, завданої збройною агресією Російської Федерації, де відповідачем є держава-агресор або її органи влади. Такі зміни мають сприяти формуванню сталої та узгодженої судової практики з цього питання.

3. Ініціювати ухвалення постанови Великої Палати Верховного Суду щодо питання відступу від суверенних (юрисдикційних) імунітетів. Висновки вищезгаданих постанов КЦС ВС мають почасти попередній характер, а їхня мотивувальна частина, за визнанням самих суддів, часто автоматично копіюється в інших судових рішеннях без належного переосмислення.

Ухвалення постанови Великої Палати могло б надати системного характеру цьому підходу, підтвердити або уточнити правову позицію щодо можливості відступу від імунітетів у випадку держави-агресора та суттєво вплинути на подальше формування єдиної судової практики.

На необхідності такої постанови раніше вже наголошував і сам КЦС ВС.

4. Налагодити інституційний діалог між виконавчою та судовою владою щодо проблеми виконання рішень про відшкодування збитків, завданих збройною агресією, з метою вдосконалення судової практики та підготовки відповідних змін до законодавства.

Паралельно необхідно організувати широку інформаційну кампанію, орієнтовану як на все суспільство, так і на постраждалих осіб, з метою роз’яснення суті запропонованого механізму та його переваг.

Серед ключових аргументів на користь такої моделі має бути акцент на тому, що витрати, пов’язані зі спробами примусового виконання рішень, можуть перевищити суму компенсації, запропонованої державою, тоді як сума фактично отриманої сатисфакції – ймовірно, не перевищить її.

Ключова мета запропонованого механізму – захист інтересів постраждалих від агресії настільки, наскільки це можливо в нинішніх умовах, а також збереження довіри до судової та виконавчої влади. Запровадження такого підходу також відкриває можливість для України як держави отримати компенсацію в межах міжнародного компенсаційного механізму, принаймні в тій частині, де відповідні вимоги будуть визнані прийнятними.

Запропонований механізм не є ідеальним, але оптимальні рішення вже неможливі, адже мали б бути реалізовані на початку формування відповідної судової практики та розвитку збройної агресії. 

Ігнорування проблеми виконання рішень або відсутність належної реакції може призвести до значно гірших наслідків у майбутньому – як для прав постраждалих, так і для міжнародної репутації та внутрішньої стабільності України.

Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду "Відродження" у рамках проєкту "#Compensation4UA/Відшкодування воєнних збитків для України. Фаза IV: пошук рішень окремих питань щодо забезпечення відшкодування".